Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

стемніло, від холоду попрокидалися, а коло них стоїть такий, прозорий увесь, та ще й світиться. Вони одразу витверезіли і більше на природі не п’ють.

— А де п’ють? Чи, не дай Боже, зав’язали зовсім?

— Ці зав’яжуть. Щось на вузлик. У своїй сторожці причащаються. Он там, біля старої контори. Як хочете їх розпитати, то поспішайте, бо через півгодини буде повний відпад. Сьогодні якогось щедрого жмурика спроваджували, бо верталися хлопці, як ті партизани, тільки з кожної кишені замість гранати шийка пляшки стирчала.

На жаль, як з’ясувалося, сержанти переоцінили рівень професійної витривалості копачів. Вони вже лежали покотом на якомусь ганчір’ї і хропли в унісон, аж деренчала напіводірвана бляха на даху їхньої хижки. Та якби вони навіть і не спали, все одно свідченням їхнім була б гріш ціна в базарний день. Адже до вечора вони напиваються так, що замість одного багаття побачать, як мінімум, три. Нічого не поробиш — треба йти до начальства, в нову контору.

Кілька випещених дам-розпорядниць, звичайно ж, нічого не знали і нічого не бачили.

— У нас, товаришу інспектор, робочий день до сімнадцятої. За переробіток ніхто не платить, тому ніхто і не затримується. На ніч залишається тільки сторож, але він спить у конторі. І ваша міліція на центральній алеї. Ну, ще гробокопачі в сторожці ночують, як нема сили додому дістатися. Але ви цю публіку самі не раз бачили. Робота у них специфічна…

Я вирішив обірвати потік інформації, що вже давно був мені відомий.

— Вибачайте, знаю я добре і цю специфіку, і цю публіку. Мені їхніх свідчень і даром не треба.

— А ви самі спробуйте, товаришу інспектор, у січні в огорожі площею з оцей стіл викопати стандартну могилу. Тоді будете знати, що вам даром треба, а що недаром.

Я хотів сказати, що у мене теж своя специфіка роботи. І вона, як не парадоксально, перетинається з їхньою, цвинтарною. От тільки кладовища, на які я спроваджую своїх клієнтів, відрізняються від цього, як замурзаний, п’яний гробокопач від того, кого він має закопати на центральній алеї — чистенького, тверезого і всього у квіточках. На тому кладовищі одна могилка на всіх, замість хреста чи пірамідки — кілок з інвентарним номером, а другий такий саме номер до ноги у небіжчика прив’язаний. І родичі над ним не ридають. Бо навіть не здогадуються, де їхнього коханого-єдиного-неповторного прикопали… Після виконання вироку суду.

Але я не став втаємничувати розпорядниць у специфічні тонкощі моєї роботи. Натомість пригадав, що адміністрація кладовища — це, врешті-решт, звичайна установа і шастати по ній без дозволу керівництва неетично.

Директор цвинтаря був живим втіленням ввічливості. І ще — елегантності. Я навіть не стримався і зауважив, що він, попри мої сподівання, гарно виглядає.

— Мерсі за компліман, капітане, як казала незабутня Проня Прокопівна. А як би ви на моєму місці виглядали, маючи таку клієнтуру на центральній алеї?

— Та я не підлизуюсь, товаришу директоре, я вас морально підтримую. Все ж таки, марудна робота.

— Не скажіть! He кожному дано керівників партії та Уряду виключно в труні бачити. Хтось поспівчуває, а хтось і позаздрить.

— Що поробиш — немає у світі досконалості, як говорив Лис в одній хорошій книжці, котру я любив читати на ніч в юності.

— А що зараз від безсоння вживаєте? Біле міцне чи «три сімки»? Бо мене особисто від горілки тягне говорити правду, а від коньяку — на подвиги.

— Та ні, я на ніч приймаю кільканадцять сторінок Кримінального кодексу УРСР або ж аналогічну порцію Кримінально-процесуального…

— Кожному своє, капітане, кожному своє. Добре, кажіть, що вас сюди принесло? Ви ж не з райвідділу, а з головного управління.

— Так от — днями у вас тут щось бабахнуло, а потім згоріло. І маю я в наявності лише трьох свідків — старого козопаса і двох молодих ментів. Та й вони практично нічого не бачили, а тільки чули. От і шукаю, так би мовити, достовірніше джерело інформації.

— Із цим складно, капітане. Дуже складно. Кажуть, до революції, коли цвинтар був у чотири рази менший, тут працювало десять сторожів. І вони не спали в конторі, а обходили всі ділянки з ліхтарем і калаталкою. А сьогодні? Мені скорочують все — штати, витрати, інвентар. Зате спускають плани по похованням! Уявляєте, що це таке?

— Уявляю. Якщо в місті епідемія, або, не дай Боже, в Жулянах літак розбився, то ви одержите премію. А якщо лікарі і цивільна авіація на висоті — вас б’ють по гаманцю.

— Це ще півбіди. Хай вони мені будуть живі-здорові, а без премії я якось проживу. Але ж ці ідіоти з управління комунгоспу встановлюють плани від досягнутого. А у мене ж не завод «Транс-сигнал». Премію за перевиконання мені дадуть, але наступного місяця включать зайвих покійників у планову норму! А де я їх їм візьму?

— Є варіант… Залягти за огорожу і відстрілювати перехожих.

— Смієтесь? А ви знаєте, що було з моїм попередником?

— Для виконання плану сам помер?

— Ціную гумор. Але це б ситуацію не врятувало. Тому він просто збожеволів.

— Привида комунізму здибав?

— Майже. Йому наказали взяти підвищені соціалістичні зобов’язання до сторіччя з дня народження Леніна.

Від автора: