Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

Курок, запобіжник, пружина обойми, затвор, спусковий гачок і всі деталі, які протягом років перед цим стільки разів ковзали у Берінга в руках, які він змащував і знову збирав ув одну й ту ж саму іграшку, дзижчали, розлітаючись по майстерні під ударами молота, немов снаряди з непередбачуваною траєкторією. Тільки тоді як один зі шматків відскочив у вікно і розбив шибку — рідкісну річ, яку дуже важко було дістати, старий отямився і наказав йому зібрати й закопати уламки. Берінг так і зробив, а мати тим часом відмивала криваві сліди на підлозі та сходах лурдською водою і освяченою губкою з Червоного моря.

— Отже, що це таке? Ти глухий? — Амбрас підніс пістолет до його очей так близько, щоб він міг прочитати вигравіюваний на металі напис.

І Берінг упівголоса, покірним тоном викритого, який нарешті припиняє спротив і зізнається, читає гравіювання, ті самі слова, які за довгі години забав з механікою стали йому такими близькими, що він міг розшифрувати їх навіть навпомацки у темряві, кінчиками пальців, як брайлівський шрифт для сліпих:

— Colt М-1911 Automatic. Government Model. Calibre 45.

Амбрас опустив руку зі зброєю.

— Дуже добре. А вмієш ти дати раду таким інструментам? Стріляти можеш?

— Стріляти?

То це був не допит? Не викриття? Собачий Король всього-на-всього поставив йому одне з безлічі запитань, на які можна було відповісти так або інакше і після яких час летить в нікуди, зовсім не змінюючи ані своєї течії, ані сенсу? Все лишилося як було. Амбрас нічого не знав про ту ніч.

— Один лейтенант, — повільно сказав Берінг, — один лейтенант показував мені торік такий пістолет. Ми… ми стріляли з нього по сонячному годиннику коло пральні.

Навіть брехати не треба. Лейтенант з каральної експедиції, яка збиралася стати наметовим табором у парку готелю «Бельвю», саме так і винагородив його за ремонт зламаного дизель-генератора — стрільбою по мішені та парою майже не ношених чобіт. Циферблат сонячного годинника поруч зі зруйнованою пральнею готелю був, на перший погляд, легкою мішенню. Віяло годинникових чисел зображувало апокаліптичних вершників — вицвілу, присипану тиньком зграю. Проте Берінг тоді відстріляв цілу обойму, цілячись у гербовий щит якогось кістлявого воїна, але жодного разу не влучив.

— Стріляти він також уміє, — сказав Амбрас. — Тоді забери нарешті цю штуковину. Вона твоя. Закон воєнного часу каже: ковалеві потрібен молот.

Лілі присіла навпочіпки і чухала одному з лабрадорів за вухами, а Берінгу, що знову піддався колишньому чару зброї, раптом захотілося ще раз відчути руки цієї жінки, її побіжний дотик. Ледь дихаючи, він подивився їй в очі. Потім простягнув руку і взяв у Амбраса пістолет.

Вона пройшла через перевал. Через лавинонебезпечні смуги та глибокі, по коліно, сніги вона пройшла через перевал. Ми зустріли її на Крижаному Дворі. Вчора ввечері. Її мул був важко нав'юченим! Вона знову була в казармах.

Цього разу привезла цілий ящик запальничок, а ще — нейлонові панчохи! На шиї в мула висів транзистор — радіоприймач або магнітофон, — у будь-якому разі, він програвав цю американську музику. Таке ніби їй батарейки нікуди дівати. Американська музика.

Зараз вона, напевно, на шляху до Ляйса. Нині вранці була на пароплавному причалі, потім на нижній палубі «Сплячої грекині» продавала каменярам темні окуляри. Шкіперу вона пообіцяла флакон одеколону, якщо він пустить її на облавок разом зі скотиною, а на зворотному шляху з каменоломні зайде до Ляйської бухти. До Ляйської бухти — заради неї однієї! Більше ніхто там не сходив.

І що?

Як це що? Авжеж, досягла чого хотіла. А шкіпер перед Ляйською бухтою мало не посадив «Грекиню» на мілину…

Коли Лілі зі своїм мулом поверталася з рівнини, Моор жадібно спостерігав за кожним її кроком. Адже ця, з метеовежі, одна-єдина ходила через кордон, лиш вона постачала чорний ринок дефіцитними товарами, навіть тоді, коли через якісь армійські маневри єдину дорогу на рівнину перекривали і в моорському секретаріаті не видавали жодних перепусток навіть за хабар.

Лілі не переймалася жодними забороненими зонами, як і перепустками, вона просто ходила своїми стежками і привозила кожному своє: моорцям — південні фрукти, інструменти або зелену каву в зернах з армійських складів, а солдатам і прапорщикам, котрі завідували цими складами, — диявольські сувеніри, які вона знаходила у кавернах, печерах або просто у прілому листі: проржавіла холодна та вогнепальна зброя часів останніх боїв та сутичок війни, прострілені шоломи, багнети, Залізні хрести та ввесь брухт, забутий чи покинутий армією моорців на її шляху до загибелі. Адже для тодішніх переможців війна з її тріумфами вже давно стала так само далеким, незрозумілим спогадом, як і для переможених — поразка; таким чином попит колекціонерів на цей мотлох постійно зростав, відповідно зростала й ціна, яку Лілі під час своїх бартерів весь вас призначала наново. Переможці розплачувались дефіцитним товаром за напівзабуті атрибути своїх ворогів. Так Лілі вимінювала у казармах каски на медові дині, кинджали з емблемою мертвої голови — на лакрицю й банани, ордени — на нейлонові панчохи й какао.

І навіть для Собачого Короля, який не потребував нічого, зовсім нічого з цих обмінних товарів, тому що під прикриттям Армії