Читати книгу - "Кресова книга справедливих"

Переспі ми пробули два тижні. Сусід Теофіл привіз нам продукти. Потім „бульбівці” вбили Теофіла за нас, за польську родину, якій він допоміг втекти з Волині».

Джерело: Свідчення Ядвіги Цимбали, [у:] Śladami ludobójstwa na Wołyniu..., с. 159–161.

Ковалівка, ґміна Турійськ – польська колонія з двома українськими родинами.

29 серпня 1943 року від рук УПА загинуло кільканадцять поляків. Деякі з мешканців встигли покинути колонію і добралися до Володимира-Волинського. Про запланований напад їх попередили українці з сусідніх Ревушок, Омелян Бойчун та Микола Сарапко. Бойчун, за допомогу полякам, поплатився життям.

Інший українець, Іван Березюк у своїй хаті приховував і таємно вивіз до Володимира Анелію Табурську та її сина Веслава. Березюки також переховували й годували двох загублених молодих поляків, Софію Пущевич та Вітольда Коссаковського, які потім були вистежені й загинули.

Джерело: Śladami ludobójstwa na Wołyniu..., с. 165 (лист Вацлава Хмєлевського); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 382–383.

Корсині, ґміна Велицьк – українське село.

У 1943 році солтис цього села, українець Ілтух, противник вбивання поляків, вчинив самогубство. «Він це намагався пояснити своїм сусідам, прихильникам масових убивств. Даремно. Йому було боляче від того, що коїться в польських поселеннях. Він не бачив можливості порятунку для нещасних, не вмів знайти і собі місця. Котрогось дня його мертвого знайшли під хрестом на роздоріжжі. Він сам собі вистрелив у голову з револьвера. Він віддав перевагу смерті, ніж видовищу жорстокої ганьби, на яку прирікали український народ його побратими».

Джерело: L. Karłowicz, Ludobójcy i ludzie..., с. 36 (свідчення Яна Фершта).

Літин, ґміна Турійськ – село та маєток, населені українцями й поляками.

З липня по вересень 1943 року члени УПА вбили понад сімдесят поляків. Завдяки доброзичливості сусідів-українців разом з родиною врятувався колишній водій власника маєтку Стефана Сумовського.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 384.

Лучичі, ґміна Турійськ – колонія, населена 20 польськими та 4 українськими родинами.

30 серпня 1943 року, попри загрозу з боку УПА, мешканці колонії втекли до Ковеля та Засмиків, отримуючи короткочасний притулок в українців села Обенижі, в тому числі кілька разів від загибелі їх рятував українець Синечко. Після того, як більшість поляків залишили село, був напад УПА. 5-особова родина Стефана Дениса, яка залишилася в Лучичах, сховалася в сусіда-українця, Семена Герасима. «Той сховав їх у підвалі, – пише Юзеф Туровський, – і сам з сокирою в руках став на дверях і сказав: „Ви їх візьмете тільки через мій труп”. Перед ним стояв його брат Костянтин Герасим, який конечно хотів винищити родину Денисів. Через таку поставу Семена Герасима, злочинці відійшли, шукаючи нових жертв. В обійсті Денисів знайшли їхню тітку, Валерію Адамкевич, яка поверталася з поля – вбили її сокирами».

Коли члени УПА прийшли їх вбивати, загородив їм дорогу з сокирою в руках. «Бандерівці визнали його божевільним, – пише Леон Карлович, – поглумилися з захисника та відійшли. [...] він запряг коней до возу та відвіз поляків до Володимира, вдаючи, що везе українців. Справжній герой».

Родина Сподневських, батьки, дві дочки та син Юзеф (пізніше солдат і архівіст 27 Волинської дивізії піхоти АК – відомий під зміненим, після війни, прізвищем Туровський; автор, цитованої вище розповіді), дорогою до Засмиків зустріли знайомого українця. Він їм запропонував, щоб в нього переночували. Станіслав Сподневський «завагався, – згадувала через роки його дружина. – А якщо це пастка? Він знав українця як добру людину, проте й інші вважалися хорошими, але пішли в ліси і приєдналися до бандерівців. [...] Не пройшла й година, як на дорозі почулися численні голоси, а через мить тупіт ніг, українська балачка і брязкіт зброї [...] Все тепер залежало від відваги, ясності розуму та чесності господаря. Якщо навіть справді добре він ставиться до поляків, чи не втратить зимної крові? Чи зможе переконати нападаючих, що тут нікого нема? [...] він спокійно їм відповів, що, якщо хочуть, можуть шукати. Він нікого не бачив і ні за кого не відповідає». Небезпека минула, на світанку господар показав Сподневським, куди повинні їхати. Вони щасливо дісталися Засмиків. «Я щодня молюся за нього і за його родину. Нехай Господь Бог дасть йому здоров’я, якщо він ще живе, а якщо помер, то нехай Бог нагородить його в небі».

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/4, Свідчення Юзефа Туровського, арк. 9; L. Karłowicz, Ludobójcy i ludzie..., с. 6–9.

Любитів, ґміна Любитів – українське село, в якому проживало тридцять польських родин.

У листопаді 1943 року бандерівці вбили чотири особи з польсько-української родини Вишневських. Врятувалася тільки 10-річна донька, яка перебувала поза домом. Налякана дитина втекла до Колодежна. Місцевий українець привіз дівчинку до її дядька в Ковелі.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 349.

Маневичі, ґміна Маневичі – поселення, населене євреями (до ліквідації гетто в 1942 р.), українцями й поляками.

Протягом всього вересня 1943 року місцевий українець переховував на горищі вчительку з Гаю (ґміна Велицьк), яка врятувалася з масового вбивства, здійсненого членами УПА в цій місцевості 30 серпня.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 365.

Мельниця, ґміна Велицьк – містечко, населене євреями (до 1942 р.), поляками й українцями.

29 серпня 1943 року члени УПА вбили понад сто польських мешканців. Полякам надавали допомогу українські родини Черників, Відринських (Видринських?), Жуків та Сенкевичів, дві дочки яких, студентки медицини, були вбиті за відмову співпрацювати з українськими націоналістами.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 398.

Михайлівка, ґміна Купичів – польсько-українська колонія.

16 липня 1943 року члени УПА вбили 58 поляків. Серед них загинуло сім осіб з родини Крутинів. Болеслав