Читати книгу - "Кресова книга справедливих"

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 366.

Дошне, ґміна Датинь – польське село, яке налічувало близько шістдесяти господарств.

28 серпня 1943 року група членів УПА, прибулих із сусіднього Датиня, скоїла вбивство понад п’ятдесяти осіб.

Деяким мешканцям удалося втекти. Велику допомогу надали їм українці з села Велімче, про яке перед війною говорилися, що там проживає українська шляхта. Багато з них були баптистами, тому з етично-релігійних міркувань вони були проти насильства. Вони годували й переховували тих, хто вижив, переводили їх лісами в безпечні місця, ховали вбитих. Василь Бурко, ризикуючи власним життям, рятував поляків, євреїв та циган.

Троє вцілілих дітей Казимира й Марії Єдиновичів сховалися в сусіда-українця, який їх нагодував і вказав дорогу до села Велімче.

Серед поляків, яким вдалося врятуватись, була Франциска Косинська з дворічною донькою Мирославою. «Ми ввійшли до хати українця. [...] перед хату заїхала банда на конях – може 30, може 40 чоловік. [...] зайшов один, і з порогу запитав: „де тут полячка Франя?” [...] Я відповіла українською: А що буде, якщо це я полячка Франя, то мені не можна жити? Дитина в мене на шиї шепотіла: „не говори польською, не говори польською”. Я молилася, дивлячись йому в очі, які я ніколи не забуду. [...] Тим часом мій господар переконував українця, що тут нема ніякої полячки Франі, а ця – то „несповна розуму”. „А де вона брала шлюб?” – той допитувався. „Ну, як де? В церкві, а де могла брати?” [...] бандити почали від’їжджати [...] Раптом я почула за собою якийсь гуркіт. То господар, намагаючись сісти в крісло, впав на підлогу. В мене був якийсь напад, зуб на зуб не попадав. [...] Решта домочадців стояли як загіпнотизовані. [...]

Піклувалися про нас українці з Велімча, які принесли молоко для дитини та їжу.

Протягом близько десяти днів ми приховувалися в лісі. [...] Спочатку українець Савлук взяв мою матір і Юзю, та провів їх до Ратного, а кількома днями пізніше, інший українець, прізвища якого я не знаю, тільки прізвисько, „Гримучий Романко”, провів мене з дитиною, чоловіка і його двоюрідного брата також до Ратного. [...] Його дочка Марія принесла буханку хліба і шматок сиру на дорогу, прощалася з нами з плачем. У Ратному всіма втікачами з Дошного займалися і дуже допомагали українець Козел та його дружина».

У 1990 році, в 47. роковини трагедії, в Дошні відкрили п’ять мармурових таблиць з прізвищами повбиваних поляків. Франциска Косинська, запрошена українською владою, разом з дочкою Мирославою, взяли участь в урочистостях.

Джерело: M. Bacławska z d. Kosińska, Dlaczego?, [у:] Świadkowie mówią, oprac. S. Biskupski, Warszawa 1996, с. 34–36; AW, II/2638, Свідчення Мирослави Бацлавської, арк. 10–19; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 329.

Дубровиця, ґміна Маневичі – польський хутір.

Хутір, в якому проживало сімнадцять польських родин, до грудня 1943 року не був атакований. Мешканці, попереджені доброзичливими українцями Якимом Мельником з Дучина, Степаном Реминським з Карасина та Олексієм Дудаєм з Серхова (ґміна Більська Воля, Сарненський повіт), вчасно залишили село та переїхали до Маневич.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, II/67, Свідчення Альфонса Соболевського та Юзефа Островського, арк. 139зв.

Засмики, ґміна Любитів – польська колонія, яка налічувала близько ста господарств.

У липні 1943 року до колонії масово впливали поляки з навколишніх сіл, загрожених УПА. Організований у Засмиках осередок самооборони від УПА отримав ультиматум, яке закликало до 1 вересня скласти зброю. «І тоді у великій таємниці до Засмиків прибув українець та просив про розмову з командуванням. Він заявив, що все знає і готовий скласти докладний звіт, тому що не може перенести того, що відбувається, дивитися, як ллється невинна кров. Він українець, усім серцем бажає для своєї країни свободи, але дорога, яку вибрали прихильники Бандери та йому подібні, є злочинною дорогою. У Засмиках та околиці багато в нього добрих знайомих, він з ними проживав у злагоді, знає всіх як спокійних і добрих людей, і не бачить сенсу в їхньому вбивстві. А зараз знов підноситься нова велика хвиля вбивств по всій Волині. Нема серця для цих, хто вбиває і українців, якщо ті не погоджуються „різати ляхів”. Він почувався б частиною винним, якби не остеріг поляків про навислу над ними небезпеку. Сказав також, що головним місцем концентрації є Грушівка, територія, яка при дорозі з Купичева до Ковеля, а місцем знаходження їхнього штабу є будинок лісничого при тій же дорозі». Подібну інформацію передав полякам також інший українець.

31 серпня 70-особовий партизанський загін АК пор. Владислава Чермінського «Яструба» зробив попереджувальну атаку на угрупування УПА в Грушівці, яке налічувало дві сотні, рятуючи Засмики від розбиття. За оцінкою Леона Карловича, «Засмики та околиця великою мірою врятувалися завдяки відважним і мудрим українцям».

Джерело: L. Karłowicz, Ludobójcy i ludzie..., с. 75–78.

Іванівка, ґміна Велицьк – українське село, в якому проживало декілька польських родин.

На початку вересня 1943 року місцеві члени УПА вивезли з колонії Гай та вбили одинадцять осіб з польської родини Шведів. Мартина Шведа, одруженого з українкою, врятував тесть. Попри погрози, що спалять йому господарство, він його сховав у копиці сіна і не видав нападаючим, а покаліченого під час обшуку копиць, відвіз до лікарні.

За свідченнями Ядвіги Цимбали, яка приховувалася в стодолах і на полі, частина її родини, після масового вбивства поляків у сусідньому Гаю, врятувалася завдяки допомозі українця Теофіла. «Я тоді була з татусем у сусіда та чула, як українці прийшли до Теофіла-українця і говорили про винищення нас, польської родини. Цієї ночі Теофіл запряг коней, зібрав нас, відвіз за село та показав дорогу до Переспи. Ми йшли голодні, босі, голі й перелякані, а села після винищення поляків були порожні, тільки вили собаки. Ця ніч була страшна, її не можна забути. У