Читати книгу - "Щоденник злодія"

суворості. Я був коханцем такого прегарного хижака, сокола найвищого лету, що міг стосовно ґраційного гітариста дозволити собі певне панібратство, хоча той, бувши насторожі, й не потурав цьому. Я не наважусь братися за його портрет, ви побачили б у ньому риси, які я знаходжу у всіх своїх друзів. (Давши мені привід розквітнути всіма барвами — відтак стати прозорим і, нарешті, зникнути, — Ці хлопці, про яких я веду мову, випаровуються. Від них залишається те, що й від мене: я існую лише завдяки їм — тим, хто обернувся на ніщо, яке існує завдяки мені. Вони мене осявають, але я — це зона взаємної протидії. Хлопці — моя присмеркова Гвардія.) У тому хлопцеві, очевидячки, було трохи більше милого лукавства; щоб ліпше його описати, мені так і хочеться, оскільки він так щиро тремтів, удатися до старосвітського виразу:

«То була шляхетна скрипка».

Ми перетнули кордон із дещицею грошей у кишені, бо старий шанувальник не дав обкрутити себе довкола пальця, і прибули до Катовіце. Там ми розшукали Міхаелісових друзів, але вже назавтра нас заарештувала поліція за торгівлю фальшивими грішми. Нас запроторили до буцегарні: його — на три місяці, а мене — на два. Тут у моєму духовному житті відбувається цікава подія. Я полюбив Міхаеліса. Збираючи пожертви, доки хлопці співали, я не почувався упослідженим. Центральна Європа звикає до таких мандрівних музик із молодиків, та й усі наші подвиги були виправдані молодістю і веселощами. Я міг, не соромлячись, ніжно любити Міхаеліса і не критися від нього. Крім того, вночі у помешканні його коханця ми потай цілими годинами віддавалися втіхам. У Катовіце перед тим, як нас запроторили в холодну, ми відбули разом місяці, у поліційному відділку. Кожен із нас мав окрему камеру, але щоранку, перед відкриттям службового приміщення, приходили двоє поліцаїв і посилали нас випорожнити параші й помити кам'яну підлогу. Єдина мить, коли ми могли побачитися, і та минала під знаком осороми, оскільки поліцаї вишукано збиткувалися над французом і чехом. Вони будили нас удосвіта і змушували спорожнювати асенізаційну діжку. Ми спускали її з шостого поверху. Сходи були круті. На кожній приступці сеча хвильками хлюпала як на мою руку, так і Міхаелісову, якого поліцаї наказували мені називати Андричем. Ми силувано всміхалися, аби бодай якось підсолодити цю гірку хвилину легким гумором, але сморід змушував нас затискати носи, а втома спотворювала гримасою наші обличчя. Нарешті наша кепська італійська мова також не сприяла нашому спілкуванню. Повагом, з урочистою неквапливістю, ми обережно зносили долів цей неосяжний металевий нічний горщик, куди цілу ніч здоровані-поліцаї справляли нужду, наповнюючи його теплою речовиною і рідиною, яка холола на ранок. Ми виливали його вміст у нужник і поверталися упорожні. А відтак намагалися не зустрічатися очима. Якби я запізнався з Андричем під час цієї соромоти і якби не засліпив його своїм блиском, чи зміг би я залишатися спокійним, несучи з ним лайно тюремних наглядачів, але тепер я думав лише про те, щоб позбавити його приниження, і так притлумив у собі всі почуття, що обернувся на своєрідний ієрогліфічний знак, на чудову для нього пісню, здатну піднести дух знедолених, на героя. Після того як ми випорожнювали діжку, поліцаї жбурляли нам ганчірку, і ми запопадливо мили підлогу. Ми повзали навколішки перед ними, шкребучи і витираючи кам'яні плитки. Поліцаї штурхали нас підборами чобіт. Міхаеліс, напевне, переймався моїми стражданнями. Не вміючи читати ні по очах, ні по жестах, я не був певний, що він вибачив моє падіння. Якось уранці мені спало на думку збунтуватися, перекинути діжку на ноги наглядачів, але уявивши собі помсту цього бидла — вони волочитимуть мене по сечі та лайну, подумав я, вони примусять мене, тремтячи з люті всіма своїми фібрами, лизати лайно — я вирішив, що цю виняткову ситуацію мені даровано, оскільки, як жодна інша, вона давала мені змогу реалізувати себе до решти.

«Зрештою, це випадок рідкісний, — казав я собі, — і винятковий. Перед лицем істоти, яку я обожнюю, в очах якої я поставав янголом, мене втоптали у багно: я ковтаю пилюгу, кручусь як білка в колесі й виявляю себе акурат із протилежного боку. Чом би мені і справді не стати цим «протилежним боком»? Якщо любов, яку Міхаеліс відчув до мене — чи, радше, зачарування, — тепер неможлива, я обійдуся без цеї любови».

Від таких думок риси мого обличчя закам'яніли. Я знав, що повертаюся у світ, позбавлений будь-якої ніжності, оскільки то світ почуттів, несумісних зі шляхетністю і красою. У фізичному світі він схожий на світ плюгавства. Хоча Міхаеліс і усвідомлював своє становище, проте він легко з ним мирився. Хлопець жартував із охоронцями, часто всміхався, і все його обличчя сяяло невинністю. Його ґречність мене дратувала. Він хотів полегшити мою обтяжливу роботу, але я його грубо відштовхнув.

Щоб позбутися його, потрібен був привід. Чекати довелося зовсім недовго. Якось уранці він нагнувся, щоб підібрати олівець, який загубив один із поліцаїв. Я вибатькував його на сходах. Він відповів, що не розуміє, в чому річ. Намагаючись мене заспокоїти, він поводився ще ґречніше, від чого я вкинувся в лють.

— Ти боягуз, — сказав я йому. — Ти падлюка. Поліцаї тобою надто опікуються. Колись ти ще лизатимеш їм п'яти! Начувайся, скоро вони внадяться до тебе в камеру!

Я зненавидів його за те, що він був свідком мого падіння, після того, як побачив, що я можу стати Визволителем. Мій костюм зносився, я був замурзаний, неголений, волосся скуйовджене: я спотворював себе, прибираючи вигляду голодранця, огидного Міхаелісеві, бо то був його власний вигляд. Тим часом я чимраз глибше поринав ув осорому. Я вже не любив свого друга. Місце цієї любови — заступництво якої я вперше відчув — заступила хвороблива брудна ненависть, що зберігала в собі якусь дещицю ніжності. Але я знаю, що якби був один, то віддав би перевагу поліцаям. Відтоді, як мене кинули за ґрати, я мріяв про їхню силу, дружбу і можливе між ними та мною порозуміння: якби між нами почався взаємний обмін чеснотами, вони б виставили себе злочинцями, а я — зрадником.

«Запізно, — казав я сам собі, — коли я добре вдягався, коли мав годинника та блискучі мешти, тоді міг бути їм рівнею, але тепер уже запізно, я — халамидник».

Мені здавалося, ніби я до решти зганьбив себе, хоча щасливий випадок і допоміг мені через кілька місяців повернутися на волю. Я вирішив жити з похнюпленою головою і торувати собі шлях у напрямку