Читати книгу - "Пригоди бджілки Майї"

зі страху, зовсім ні! Світло дивним чином несло із собою милий серцю спокій. А ще там, надворі, щось бриніло в повітрі, тихенько і мелодійно… Нарешті Майя наважилася і поволеньки та обережно, заворожена дивним сяйвом, наблизилася до виходу із дупла і виглянула назовні… Їй здалося, ніби на весь світ опустилися якісь чари. Навкруги іскрилося та виблискувало чисте срібло, тисячі яскравих перлинок вабливо переливалися у траві. Здалеку це виглядало так, ніби землю укрило ніжне, мерехтливе накривало. Березові листочки завмерли, немовби у сні — все було сріблястим… Здавалося, увесь світ потонув у ніжному туманному світлі.

— Яка неймовірна ніч, — прошепотіла Майя, склавши на грудях руки.

На високому небі, трішечки прикритий листками бука, висів повновидий та ясний місяць. Саме він світився дивовижним сяйвом. А довкола нього виблискували тисячі сріблястих сяйливих цяточок! Такого дива Майя ще ніколи не бачила. Вона стояла, зачарована і розчулена, прислухалася до звуків ночі та ніяк не могла повірити, що це справді не сон.

І раптом поряд почувся голосний спів, який, очевидно, і розбудив її. Срібний звук коливався у високих тонах і можна було подумати, що це місячне сяйво ллється додолу, переливаючись. Бджілка почала роззиратися, щоби побачити, хто ж це так вправно сюркотить? Але химерна мінливість світла та тіні не дозволяла щось розгледіти: усе було вкрите чарівливою таємничістю.

Майя вже просто не могла залишатися у своєму сховку. Вона прагла пізнати цей новий для неї світ з усією його пишнотою. «Господь захистить мене від небезпеки, — подумала вона, — я ж бо не маю нічого лихого на думці».

Майя уже хотіла полетіти у білясте сяйво на лугом, над яким завис повний місяць, як раптом зовсім поряд на буковий листок приземлилася якась невідома комаха. Прибулець повернувся до місяця, злегка припідняв своє вузьке крило та почав раз-по-раз проводити по ньому своєю ніжкою. Збоку виглядало, ніби комаха грає на невидимій скрипці… У результаті утворився дивний сюркотливий, сріблястий звук, який одразу ж заполонив собою тишу місячної ночі.

— Як чарівно… — прошепотіла Майя. — Не просто чарівно, а прекрасно і пречудово!

Майя швиденько полетіла до невідомого музиканта. Коли вона приземлилася на листочку побіля музиканта, той припинив свою гру — і одразу ж запала така дзвінка тиша, від якої бджілка аж здригнулася. Несподівано стало тривожно, а з-поміж листя тонкими жмутами полилося біле, холодне світло.

— Доброї ночі, — ввічливо привіталася Майя, яка вирішила, що вітатися вночі слід так само, як і вдень, тому просто замінила слово «день» на «ніч». А опісля швиденько додала: «Вибачте, що я вам заважаю музикувати, але ваша гра така чудова, ваша музика така чарівна, що просто притягує до себе!».

Незнайомець допитливо глипнула на Майю своїми величезними очиськами: «А ви що за кузька? Відколи живу, а такої ще ніколи не бачив!».

— Я ніяка не кузька, — обурилася маленька. — Я Майя і належу до бджолиного народу.

— А, бджолиний народ, так, так… — відповів незнайомець. — Ви денна, егеж? Мені про бджолиний народ якось розповідав їжак. Одного вечора він збирав мертвих трутнів, яких повикидали з вулика.

— О, так, — з острахом пригадала Майя, — це правда. Кассандра мені розповідала: їжак приходить у сутінках, він сопе, плямкає і винюхує мертвих. Їй про це докладала сторожа. А ви спілкуєтеся з їжаком?! Але ж він — жахливе чудовисько!

— Я так не вважаю, — відповів незнайомець. — Ми, нічні цвіркуни, маємо дуже гарні стосунки з їжаками. Звісно, час від часу котрийсь із них робить спробу нас упіймати, проте ніколи ще їжак цвіркуна не упіймав, це марна справа! Інколи ми любимо подражнити якогось із них, це така у нас забава. Та зазвичай ми називаємо їжаків «дядьками». Розумієте, це життя… Мусить же і їжак з чогось жити! І доки він не намагається схрумати саме мене, доти мені байдуже.

Майя заперечливо похитала головою, вона не погоджувалася з таким ставленням. Проте образити незнайомця теж не хотіла, тому привітно запитала: «Отож, кажете, ви цвіркун?».

— Так, я нічний цвіркун, даруйте, але в мене зовсім обмаль часу, я мушу грати. Зараз саме повний місяць, а ніч — просто чудова.

— Будь ласка, — почала проситися Майя, — зробіть хоч раз виняток і розкажіть мені про ніч.

— Літня ніч — це найгарніше, що лише може бути на світі, — відповів нічний цвіркун. — Від неї серце наповнюється блаженством. Усе, що я можу вам розповісти про ніч, ви почуєте у моїй музиці. Та й для чого знати усе на світі? От ми, цвіркуни, не знаємо про життя майже нічого, але це не заважає нам сприймати всю красу світу!

І цвіркун почав вигравати — дзвінко і тріумфуючи. Його мелодія звучала голосно та велично, якщо слухати зблизька, як оце Майя. Навкруги панувала розкішна літня ніч, бджілка сиділа тихенько, вслухалася і роздумувала про життя.

Раптом стало тихо, щось тихенько забриніло — і бджілка побачила, як нічний цвіркун полетів геть: блідий у густому місячному сяйві.

«Ніч наводить сум», — подумала Майя. Вона таки вирішила полетіти на квітучий луг. Обабіч струмка росли водяні лілії. Водичка жебоніла і виблискувала, а похилені лілії, видавалося, поснули. «Вони заснули від щастя, що їх переповнило», — розмірковувала Майя. Вона присіла на білу пелюсточку і зачаровано спостерігала за жвавим потічком, як спалахують та гаснуть у ньому сяйливі іскорки. На другому березі біліли у темряві берези — здавалося, що зорі заплуталися у довгих гілках і висять, ніби сережки. «Цікаво, куди тече ця вода? — задумалася бджілка. — Цвіркун таки має рацію, ми дуже мало знаємо про світ…»

Несподівано бджілка почула зовсім близько від себе, в бутоні однієї з лілій, тонесенький співучий голосок, ніжний і чистий. З усіх знайомих Майї істот жодна не мала такого голосу! У бджілки перехопило подих, серце шалено закалатало у грудях.

«Що ж це таке? — розхвилювалася вона. — Що ж це таке?»

Лілія злегка гойднулася, одна з пелюсток відхилилася — і Майя побачила малесеньку сніжно-білу людську долоню… Мініатюрні пальчики вхопилася за край пелюстки, за ними виринула голівка, вкрита білим