Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

Тепер я мусив пильнувати, щоб мій протеже неушкодженим переніс жорстоку штовханину серед клубка бігунів, до того ж ми ні в якому разі не повинні були відстати від групи лідерів. Мені допомагало те, що Урмін не витримував темпу і вже тепер шкутильгав далеко позаду. Біжучи попереду, Ренві озирався, чи не приєднається хтось до нього, але ніхто не хотів, ще було надто рано.

Я зробив місце для Лотті поруч себе, від когось дістав добряче ліктем, але перетяг Лотті через перешкоду:

— Тримайся!

Зразу ж була наступна перешкода, тут головне полягало в тому, щоб правильно розрахувати швидкість на короткій прямій перед ровом з водою. Тільки-но я відштовхнувся, як мене хтось так турнув, що я опинився на другому боці догори ногами, з обдертим обличчям. Промайнуло кілька різнобарвних майок. Лотті оскаженіло глянув на мене. Разом зі мною на штучний газон попадало й чимало інших.

Якась мить — і все буде вирішено. Я щосили кидаюся за основною групою бігунів, але відстань між нами не скорочується. Штучний газон закінчився, почалась рілля й біг утратив ритм. Я пристроївся до останнього бігуна — на більше не спромігся. Це обов’язково дасться взнаки наприкінці. Найкраще було плюнути на все: на Лотті, на гроші…

Але я мусив бігти аж до кінця.

У мого кощавенького протеже, який навряд чи важив шістдесят кілограмів, майка на спині змокла. Коли він озирнувся, я побачив його обличчя, воно було спотворене страдницькою гримасою. Я не міг і далі плентатись у кінці. Група почала розпадатися, хитрун Ренві разом з Іноком та ще двома бігунами прискорили темп саме в той момент, коли ріллю перетнула довга смуга живоплоту. Тут доводилося пильнувати. Хтось із тих чотирьох упав, на одного суперника поменшало.

Ренві, звичайно, рішуче кинувся вперед. Ми летіли мов шалені. У Лотті свистіло в горлі, з рота текла слина, але я не мав права розпорошувати уваги.

Коли біжиш під гору, не можна дивитись уперед, тільки під ноги.

— Збав трохи, збав! — прохрипів за спиною Лотті.

Западали сутінки — сутінки в пекучий день, я радів, що золоті й зелені смуги на майці Ренві такі яскраві, якби вони не миготіли попереду, я б, мабуть, послухався Лотті, але тепер це було несправедливо. Адам би загріб грошенята, вгадавши переможця, а цього я не мав права допустити, не мав…

Сутінки розсіялись. Я з байдужістю констатую, як зненацька підломилися ноги в Інока — й він лежав, так наче вже ніколи й не поворухнеться. Лотті нагадував боксера, який підвівся після магічного слівця «вісім» і далі б’є навколо себе, непритомний, по інерції. Ми побігли вниз. Траси Великих призів придумують садисти. На десятому кілометрі починалась трясовина, де неможливо бігти. Ми брели болотом, наче великі кольорові мухи з обірваними крилами. Чудовий штучний газон з точно розрахованою еластичністю прийшов як винагорода, але Ренві вже ледь ноги тягнув. Його зламала власна тактика. Попередивши Лотті коротким помахом кулака, я кинувся в атаку. Все йшло гладко. Ренві не чинив опору, не міг. Навіть не озирнувшись на нього, я вповільнив темп аж на останньому повороті. Для перевтомленого тіла це було полегшенням. Головне витримати, фініш наближався. Лотті мене випередив і кинувся, спотикаючись, до фінішу: все гаразд.

Раптом сценарій почав ламатися — ліворуч від нас летів воскреслий Ренві. Хоча Лотті озирнувся вчасно, в його очах я прочитав капітуляцію. Я кидаюсь за ними, вперед, але всім стало ясно, що пізно. Кроків за п’ять до фінішу я наздогнав Ренві й упав перед ним.

Опритомнів я в роздягальні, з маскою на обличчі. Тихенько шумів кисень. Я зняв маску і кинув її на підлогу.

— Лежи! — наказав Зозінго. — На, ковтни ось це.

Ми були не самі — це несподіванка. Третім був маленький рухливий чоловічок, який забавлявся якимсь предметом — другою кисневою маскою.

— Інспектор Інтерполу, — тихо відрекомендував його тренер.

— Так, — кивнув головою чоловік, підходячи до масажного стола, й заглянув мені в очі. — Пане Перо, якщо говорити правду, мені не подобається цей дивний випадок: кисневу маску наповнено ціаністим воднем. Думаю, це буде доказом, що я не маю намірів жартувати, — додав він кисло.

Мені стало погано, й не тільки від перевтоми.

— Я про це не знав, — вичавив я з себе.

— Вірю, — погодивсь інспектор. — Але ви, може, знаєте причину цього вчинку?

Я заперечливо покрутив головою.

Коли він пішов, мені стало краще. Вони хотіли тільки нагадати, що я маю повернути чек, заспокоював я себе. Чому відразу вбивати? Не зумів затримати Ренві за майку чи за руку? Хіба я… Але який смисл мало б таке змагання?

— Мусиш підвестись, — сказав Зозінго. — За кілька хвилин тебе запросять на урочисте нагородження переможців. Тобі відомо, що ти абсолютний переможець? Урміна довелось винести з дистанції.

— Мені шкода Тааво.

— Ти не радий? Хай би тебе чорти взяли! Перемога після падіння на дистанції — цього ще ніхто не бачив! Ти втер носа і тому хамові Адаму.

— Дякую тобі за все!

— Чому ти дякуєш мені? Ми ще не на похороні. Адже Уемблі не останній Великий приз, який ми разом завоювали!

А тоді вже без захвату тренер запитав:

— Чому ти раптом застряв на останньому повороті?

— Може, ти подивишся, чи не пора вже йти? — сказав я замість відповіді.

Коли Зозінго зник, я вийшов другим кінцем коридора на вулицю.

Я зрозумів, у чому справа — це було попередження на майбутнє. Наступного разу вони сподіватимуться іншого результату.

Це було неймовірно, але організатори змагання ніби не впізнавали мене, хоч усі пильно придивлялися.

Тут повітря пахло зовсім по-іншому, ніж у бетонній камері. Вечоріло, і я відчув холод. З трибун виходили глядачі, але більшість іще хотіла побачити нас на сходинках п’єдесталу.

Всі брами стадіону були розчинені навстіж. Я проминув продавщицю програмок, знову переживаючи сьогоднішні пригоди.