Читати книгу - "Твори"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Коли я гуляю при місяці, то чомусь завжди згадую своїх небіжчиків, завжди думаю про смерть і про те, що буде після неї. Ми не зникнемо, — повела вона далі навдивовижу теплим голосом, — але чи ми віднайдемо одне одного, Вертере? Чи впізнаємо одне одного? Як вам здається? Що ви можете на це сказати?
— Лотто, — відповів я, подаючи їй руку, і в мене сльози виступили на очах, — ми побачимось, і тут, і там побачимось.
Я не міг далі говорити, Вільгельме. I треба ж було їй запитати це саме тоді, коли серце моє гнітив тягар розлуки!
— Чи знають про нас дорогі небіжчики? — вела вона далі.— Чи відчувають, що ми, коли нам гарно на серці, з любов'ю згадуємо про них? Ах! Образ моєї матері завжди ввижається мені, коли я тихим вечором сиджу серед її дітей, серед моїх дітей, а вони оточують мене, як раніше оточували її. А коли здіймаю заплакані очі до неба, мені так хочеться, щоб вона могла глянути на нас і побачити, як я додержую свого слова, даного їй у годину її смерті,— бути за матір сиротам. З яким почуттям я тоді волаю: «Пробач мені, матінко мила, коли я була для них не така, як ти! Я ж роблю все що можу, вони зодягнуті, нагодовані, а що найважливіше — їх доглядають і люблять. Коли б ти побачила, трудівнице свята, в якій згоді ми живемо, то ти б гаряче подякувала господові, в якого з гіркими слізьми у смертну годину благала щастя для своїх дітей».
Так вона говорила! Але хіба можна, Вільгельме, переказати її мову? Хіба можуть холодні, мертві літери відтворити небесну красу її духу?
Альберт лагідно перебив її:
— Це надто хвилює вас, люба Лотто. Я знаю, ви схильні душею до таких думок, але прошу вас…
— О Альберте, — мовила вона, — я знаю, ти пам'ятаєш ті вечори, коли тата не було вдома, а ми всі, вклавши малих спати, сідали навколо круглого столика. Ти часто мав із собою цікаву книжку, але до читання рідко доходило. Бо хіба ж, не краще було просто тішитись присутністю тієї чудової жінки? Такої прекрасної, ніжної, бадьорої і завжди діяльної! Бог знає, як часто я проливала сльозу на своїй постелі, благаючи його: «Господи, зроби так, щоб я була схожа на неї».
— Лотто, — вигукнув я, падаючи перед нею навколішки і зрошуючи її руки сльозами, — Лотто, ти благословенна богом і духом твоєї матері!
— Як жаль, що ви не знали її,— сказала вона, стискаючи мені руку, — вона гідна була вашого знайомства!
Я аж нестямився. Ніколи ще ніхто не висловлював мені такої великої, значущої похвали. А вона вела далі:
— I тій жінці судилося вмерти в розповні життя, коли її найменшому синочкові не було ще й півроку! Вона недовго хворіла, була спокійна і покірна, тільки турбувалась за дітей, особливо за найменшого. Коли вже близько був кінець, вона сказала: «Приведи їх сюди». Я ввела і малих, які ще нічого не розуміли, і старших, що нетямилися з горя. Всі поставали навколо її ліжка, вона здійняла руку, помолилася за них, поцілувала всіх одного по одному і, відіславши їх, сказала мені: «Будь їм за матір!» Я дала слово, що виконаю її волю. «Гляди ж, доню, — сказала вона, — ти обіцяєш їм материнське серце і материнське око, це велика обіцянка! Так, ти відчуваєш, що воно означає, я не раз бачила це по твоїх вдячних сльозах. Заступи ж дітям матір, а батькові дотримуй вірності й послуху, як дружина, і будь йому втіхою». Потім вона сказала покликати батька, який вийшов, щоб приховати своє невтішне горе. Він був геть пригнічений. Ти, Альберте, був тоді в кімнаті. Вона почула твої кроки, запитала, хто це, й покликала тебе. Тоді радісно подивилась на нас із тобою й наче заспокоїлася, побачивши, що ми будемо щасливі вкупі…
Альберт кинувся Лотті на шию, поцілував її і вигукнув:
— Ми щасливі і будемо щасливі!
Спокійний Альберт і той був зворушений до краю, а про мене годі й казати.
— Вертере, — знов озвалась вона, — і така гарна жінка мусила померти! Боже мій! Подумати лише, що найдорожча нам людина вмирає, і ніхто так гостро не відчуває цього, як діти. Вони довго жалілися, навіщо чорні люди винесли маму!
Лотта встала, а я, збурений, зворушений, сидів і тримав її за руку.
— Ходімо вже, — мовила вона, — пора.
Вона хотіла звільнити свою руку, але я ще міцніше стиснув її.
— Ми побачимось, — вигукнув я, — ми знайдемо одне одного, хоч би який мали вигляд. Я йду звідси, — повів я далі,— йду добровільно, а проте, коли б довелося сказати «навіки», я б цього не витримав. Прощавай, Лотто! Прощавай, Альберте! Ми ще побачимось.
— Мабуть, завтра, — сказала вона жартома.
Це «завтра» сколихнуло мою душу. Ох, вона ні про що не здогадалась, коли звільняла свою руку з моєї… Вони пішли алеєю в місячному сяйві, а я стояв, дивився їм услід, потім упав на землю, виплакався, знову схопився, побіг за ними на терасу і побачив, як ген далеко, в затірку високих лип, майнула її біла сукня коло садової хвіртки. Я простяг руки до неї, і все зникло.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори», після закриття браузера.