Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

Чи мо’ вже й не знайдеш зі свічкою вдень? Та ні, подивіться: аж он він іде — Красивий, мов сокіл, І духом високий, І сяє опукло чоло молоде. Аж це його вітер єхидно спиня: — Чи знаєш ти, хлопче, якого коня Тобі серед поля Вготовила доля? Ударить копитами — в душу стерня! А він, посміхнувшись, виходить на луг, І кида себе у сідло, як стрілу. І прямо — галопом, Потоп — так потопом, І вигнувся кінь у стрибку, наче лук! Ой, матінко-мамо, не клич його в сни, Бо вже ж того вершника не зупинить Ні яром горбатим, Ні затишком хати, Ні Богом, ні чортом, ні віком труни. О, як він летів в бурелом напролом, Аж сонце, захекавшись, потом зійшло. І біла сорочка Здіймалась пророчо У хрестик вишиваним білим крилом, І повнилось серце його молоде Такою любов’ю до чистих людей, Що стало затісно Йому у затінку — І вибухло піснею з горна грудей! Калинова крапля скотилась з грудей На ниви, на роси, на визрілий день. І впала та крапля На праведний прапор, Чистіший і вищий за сонце руде. Заквакали жаби: «Догрався, дивак!» Вужі пред’явили на тіло права. Копали могилу… І раптом спинились: Кого ж хоронити, як пісня жива?! Василь Симоненко
Мати В. Симоненка Ганна Федорівна Щербань-Симоненко
Хата в с. Біівці, де народдився поет
В. Симоненко — десятикласник
За працею пізно вночі
— Я вам прочитаю…
— Неодмінно буду!
Милі співробітниці редакції
Веселий настрій
Разом із сином
— Я не хочу позувати!
Із однокурсником Анатолем Перепадею
На прощання оглянувся
СТЕНОГРАМА

обговорення поезії М. Вінграновського і В. Симоненка

Якщо раніше секція поезії СПУ свої щомісячні засідання проводила завжди в «голубій» спілчанській залі, а то й просто в якомусь кабінеті, бо бажаючих брати в них участь було нерясно, то це зібрання, на якому мали обговорити перші, щойно видані збірки двох молодих поетів — Миколи Вінграновського «Атомні прелюди» та Василя Симоненка «Тиша і грім», — запланували у найбільшій, «кіношній» залі. До обговорення керівники секції готувалися старанно: розіслали всім київським поетам і критикам офіційні запрошення, заздалегідь обмірковували, кого обрати до президії засідання, хто голосуватиме, хто виступатиме. Запросили й двох стенографісток (Не запросили — вони самі прийшли. Стенографістки були штатними працівниками КДБ. — М. С.).

І справді, на обговорення прийшло так багато письмеників, що навіть і та простора зала не змогла всіх умістити. Проходи, коридори, вестибюлі були заповнені вщерть. А ще чимало молоді, студентів юрмилося біля Спілки, сподіваючись потрапити на засідання.

Що ж зібрало на те обговорення таку кількість людей? Насамперед, звичайно, зацікавленість творчістю неординарних, обдарованих поетів-дебютантів, які швидко набули популярності. Але була й ще одна причина. Напередодні серед літературної громадськості поширилася чутка, що нібито певна група старших поетів, котрі сповідали декларативно-лозунгову поезію і яких тоді називали зневажливо «традиціоналістами», готується дати своїм молодшим новоявленим колегам (в особі Миколи Вінграновського) рішучу відсіч за їхнє «зухвале штукарське новаторство», «деструктивізм», «абстракціонізм», «відрив од життя» і т. ін. А що на засіданні винесено обговорення поезії і Василя Симоненка, який начебто дотримується «традиційної творчої манери», так то, мовляв, аби протиставити його творчість поезії «псевдоноваторів».

Засідання з самого початку пішло, як мовиться, не за сценарієм. Найперше чомусь відмовився від голосування на ньому тодішній голова секції поезії Микола Нагнибіда (Нагнибіда просто злякався. — М. С.). І цю роль перебрав на себе Максим Рильський. Та й саме обговорення відбувалося зовсім не так, як сподівалися. Переважна більшість виступаючих (хоч, правда, дехто й відмовився од слова) високо оцінила поетичні твори обох дебютантів, не протиставляла їх, про що й свідчить стенограма засідання (навіщо вона робилася — невідомо, адже потому з’явилася лише коротка інформація в «Літературній Україні»).

Уже в сімдесятих роках, працюючи в апараті СПУ, я одного разу випадково угледів серед купи паперового мотлоху, який мали здавати в макулатуру, саме оту стенограму, зберіг її, а тепер передаю редакції. Думаеться варто хоча б через чверть століття докладно проінформувати читачів про ту важливу подію в нашому літературному житті шістдесятих років.

І ще одна