Читати книгу - "Віртуалка"

рідко перебивав мене, і тому я відкрила тобі свою таємницю. Коли ж говорив ти, то розповідав мені про міста, які ти оминав автобанами, ти сміявся, що твоє життя – це сітка асфальтових доріг, туго натягнута на земну поверхню; ти казав, що вже полюбив придорожні вбиральні, ті, що біля заправок, і ті, що просто із використаними тампонами на зачалапаній сечею підлозі у чоловічім відсіці та поламаними замками у дверях. Ти також розповідав натхненно, Тоні, але не забагато, аби з тобою стало нудно. Я любила слухати тебе, вслухатися у твій голос, я, правда, соромилася говорити тобі про кокс, боялася якось, що це принизить мене у твоїх очах, я ж бо була завше збуджена, коли ти навідувався до мене.

Ти став моїм рятівником і у фінансовому плані. Бо відгороджуючи мене у приваті для інших та включаючи звук – платив за це п’ять євро за хвилину. Ти ж, смішненький, тільки потім дізнався, що, навіть зачиняючи live-strip на приват, я все одно залишаюся онлайн в інших програмах, навіть коли ти думаєш, що, платячи шалені гроші, маєш право користуватися відображенням мого тіла сам-один. Звичайно, яка б інша дурочка розповіла тобі таку таємницю, що кожна з тих програм може одночасно впускати по десять клієнтів? Зачиняючи мене від інших, бажаючи тільки для себе, ти не знав, що ми ніколи не залишаємося самі. А якби ти про це дізнався і примусив мене вимкнути всі інші системи, ти б ніколи не здогадався, що у нашому, з’єднаному в єдине екрані, тобто на двох екранах, де показувалось одне і те ж, ми і так (до дідька!) не залишалися самі. Бо ще були оператори-контролери-наглядачі та інші офісні працівники, призначені тримати наше віртуальне життя в рамках тільки їм зрозумілої пристойності, бо про яку пристойність можна говорити після того, як ти вже показала себе оголеною, з трьома огірками у нижніх отворах, не байдужому до твоїх принад світові наглядачів, котрі «методом втику» контролювали всіх віртуалок без винятку і безперестанку, щодня і щоночі, ти не знав, що вони розглядають мене навіть тоді, коли немає клієнтів, і я, можливо, зовсім не виключено, саме длубаюся пальцем, у кращому випадку, в носі.

Проте вам, Тоні, тобто їм, дозволялося все. Що вони тільки не чудили, включаючи камери та випускаючи на мене свої хворі фантазії. Спочатку, дивлячись на повішеника або новоспеченого Гаррі Ашбрука (серед кандидатів на премію Дарвіна за безглузду смерть є такий собі американець Гаррі Ашбрук. Його знайшли мертвим, голим, з презервативом на голові та балоном газу поруч. Хлопець накачав кондом газом, одягнув його на голову, але переборщив із дозою), я ледь сама не втратила свідомість, то ж був мій перший контакт з людьми, звихнутими на азотній гіпоксифілії, це ж у них зараз така фішка, аби не мучитись із мотузками. Я тоді крикнула не своїм голосом, не знаючи, як врятувати від смерті бідолаху, котрий, завбачливо поставивши камеру так, аби його було видно у всій збоченій красі, корчився у судомах болю на підлозі, а потім… власне кінчаючи, принишк. Затих. Замовк. Помер?

Вони були всі різні, оті поціновувачі екранного сексу: Штефан, котрий канючив у мене зізнання, що його дітородний орган замалий для повноцінних любощів і зовсім мені не підходить. «Кав’яр», що скакав кімнатою в рожевих панчохах із пухнастими підтяжками, руки мав обтягнуті так само рожевим ситцем, а обличчя туго закуте в шкіряну потворну маску; або багато інших, котрі заходили до чату без «Hallo», мабуть, як і я, користуючись фразами-заготовками, аби економити дорогі інтернет-хвилини. Такі зазвичай писали щось перверзійне: «Сци для мене», «Дай мені свого дощика» чи «Насери мені до рота», або банально «Наклади своєї чорної ікри на мої груди».

Штефана я не втримала, і він став постійним клієнтом Гванци. Але потім і він зник із обрію нашої студії, як зникла і Гванца – за два тижні до ймовірних пологів. «Кав’яра» я налякалася і не виявила живого зацікавлення до його вбрання. Отож, знову-таки – втратила. За це отримала втик від Руперта.

Едуарда перебрала Банні: вона могла спокійно дивитися, як відвисають його соски, затиснені щипцями з кілограмовими підвісками! Я ж не могла, гладячи себе, кричати йому до мікрофона, яка він брудна скотина.

– Любіть їх, цих збоченців, усім серцем, бо тільки завдяки їм ми маємо наш щоденний хліб, – насолоджувався моїми зітханнями Руперт.

Знаєш, Тоні, я часто називала кібер-секс грою в безіменність. Бо до мене приходили люди без облич, без імен, у масках, вони ховали свою ідентичність, даючи мені взамін свою хвору справжність, викидаючи гормони на мене, тамуючи інстинкт, вони не питали мого імені. А якщо й запитували, то не ставили під сумнів його справжності. Їх не цікавила я. Вони гналися за собою.

І так сталося, Тоні, що саме Майорка, острів, гаптований двадцятьма п’ятьма тисячами кілометрів кам’яних стін, став моїм новим домом, де я жила у вигаданому світі не для клієнтів, а для самої себе. Я ховала себе від спогадів про Ігоря. Я вигадувала історії про себе, брехала чоловікам про свої почуття, показуючи їм до камери свої інтимні щілини, все робила для них, аби забути себе. А вони випивали мене, пожирали, висмоктували. Я поволі ставала непотребом, молюском у воді інтернетівського простору. Новою Сандрою – легкою здобиччю для збоченця. Або потенційним клієнтом для продавців «білого снігу».

І тоді, аби врятувати мою ще юну, не до кінця розквітлу безцільність, з’явився ти. Того вечора я насправді викладалася на всі сто, але ще ж не для тебе, Тоні, а для Міхи. Він розповідав мені месиджами сумну історію втраченого кохання до віртуалки – колишньої дівчини, його фантазія була безмежною, бо наприкінці він уже плів, що навіть виходив разом із нею в онлайн, або що вони таємно включали камеру, запрошуючи свою лібідозну сусідку, і тоді, насолоджуючись утрьох, робили непоганий прибуток віртуалці. Гроші, стверджував він, завжди залишалися дівчині. Дурненький, він насправді не знав усіх тонкощів веб-кам, тому відразу й упіймався на своїй брехні.

Але того вечора (гормони брали своє) я була вже заведена й гола. Усе йшло до логічного завершення – я мала отримати розв’язку. О, всі вони тягнулися від такого видовища. Справжній оргазм