Читати книгу - "Кровна мста"

полонена печеніжинка. Протягом всього цього часу на неї ніхто не звертав уваги, тільки Лука приносив воду та їжу, від чого вона відмовилася.

– Вої мої, – почав Мирослав, тоді поглянув на Середича. – І ти, боярине. Чую, Морана-смерть вже за плечима. Не здолати її цього разу. Слухайте ж мою волю останню.

Він перевів подих. Було видно, що кожне слово давалося бояринові важко. Всі мовчали, чекаючи про що іще говоритиме Мирослав.

– Дав мені князь наказ, аби-м говорив з Ярославом за землю сіверську. Усі про це відаєте. Та єсть і другий наказ князя. Про нього знали тільки я і Вуй. Мстислав не хотів такі чорні вісті оповідати усій дружині. Тепер Вуй мертвий, а я однією ногою в домовині, тож добре слухайте. Судислав через послів переказує, що то насправді Ярослав – братовбивця, що замишляє зло і проти Мстислава. Вивідайте правду, донесіть до князя нашого. Вам допоможе боярин Дашко, він старий друг Мстиславів…

Мирослав зробив паузу. Видно було, що у цю промову він вклав останки своєї сили і кожне наступне слово давалося йому все важче. Боярин зібрався знову щось говорити, кілька разів його уста відкривалися для того, однак із них так і не вилетіло більше ні одне слово. Він ще кілька хвилин дивився у небо поглядом, що все більше склянів. Раптом судома пронизала його тіло, він здригнувся, пішла ротом чорна кров…

Поховали боярина й воєводу на галявині, оточеній лісом зі всіх сторін, крім східної. Яму рили ножами й мечами, молилися. Воям не вперше ховати отак своїх товаришів. До світанку ще був час. Не мали спочинку вже кілька діб, тіло просто нило від утоми, але вої спочивати не поспішали. Вони посідали сумно навколо багаття. Лише Бурого між ними не було – варта мусить пильнувати завжди, Середич знав про це.

– Що робити будемо? – питав боярин поради.

Він лишився за найстаршого, відчував на собі найбільшу відповідальність.

– Ми є сли княжі, тож і роботу свою робити будемо. Не осоромимо Мстислава перед київськими боярами й великим князем, – намагався Сокол мовити бадьоро, щоби підняти присутнім дух, одначе вийшло в нього якось тихо й сумно.

– Хто знає того Дашка? – запитав Лука.

Усі мовчали.

– Бурий має знати, – здогадався Волос. – Піди, Турику, гукни його, а сам попильнуй.

Молодик пішов без зайвих заперечень. Прийшов Бурий.

– Ти маєш добре знати Київ, жив там. Кажи нам, хто такий боярин Дашко? – запитав Середич.

– Ну, знаю такого. Вони із Мстиславом у Києві були мов брати.

– А де його хороми, покажеш? – запитав Сокол.

– Чого ж ні?

– Без Мирослава і Вуя він говорити з нами не стане, – кинув Лука.

У цих словах була частка правди, але про це ніхто зараз думати не хотів. Середич питав далі:

– Може, ще хтось є, щоби слова Дашка підтвердити. Бурий, у тебе є родичі в Києві?

– Рід мій із Турова, лише я, брати та дядько у Києві були під рукою Святополка. Брати загинули, дядько теж. Сестра іще живе, та жона звідки може знати?

– А муж її хто?

Бурий знизав плечима.

– Як я їхав, то дівкою була.

– А може, хто з дружини?

– Попитаю, – коротко відповів Бурий.

Тут озвався Сокол:

– А може, ти, боярине, кого знаєш в Києві?

Середич відповів, навіть не задумуючись:

– Ми, деревлянські бояри, з київськими ніколи вельми дружні не були.

Усі на якийсь час замовкли.

Тут знову озвався Сокол:

– Ніколи б я навіть не помислив, що Бориса й Гліба міг убити Ярослав. А тим більше Святослава – брата свого рідного від матері одної.

– Хто знає, як воно насправді могло бути. Нас же там не було, а які вісті долітали до Тмутаракані, ми то й споживали, – озвався Волос.

– Бориса Володимир замість себе хотів посадити. Святослав був старшим за Ярослава і першим мав би сісти на отчий стіл. Їх і побив Ярослав, щоби самому князем великим стати. Він ще за життя батька йому не корився, ненавидів його. Він був улюбленцем матері своєї Рогніди, це вона його так навчила проти Володимира.

Середич говорив тихо, та слова чули всі. Наважився заперечити Лука.

– Господь із ранніх років покарав Ярослава: той довго не міг ходити. І коли б князь мав стати братовбивцею, то ніколи Бог не благословив би його, дивом не поставив би на ноги. А ще Господь дав йому велику побіду над Святополком і ляхами. Від Святополка відвернувся, а побіду дав Ярославові, – підкреслив Лука.

– Тоді чого Судислав такого листа написав і передав через сіверян? – запитав Середич.

– Думаю, що він лже. Хтось прагне втягнути Мстислава у війну з братом. І той хтось дуже не хоче, щоби наше сольство доїхало до Києва, тому навів на нас печенігів.

Ці слова Луки стали ніби громом з ясного неба.

– Я й забув! – зірвався з місця Середич і пішов до Вадима.

Решта подалися за ним.

Купець спав чи вдавав, що спить. Боярин штовхнув його ногою.

– Вставай.

Вадим зірвався, став протирати сонні повіки.

– Що, вже час?

– Час, час, голубе. – Середич стояв над ним чорною хмарою. – Казав єси, що то через наше сольство печеніги на нас напали. Тільки тут в іншому річ. Говори, собако, за скільки продав нас печенігам?!

Купець лупав очима то на Середича, то на інших.

– Ти що, боярине, розум втратив?

Тут Середич щосили копнув Вадима ногою, показуючи, що жартувати він не збирається.

– Бийте його, вої.

Вони з Бурим і Соколом стали разом бити купця. Вадим намагався захиститися, кричав. Від