Читати книгу - ""Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Інженер знову кивнув і примружився. Стьопка подумав, що даремно він почав про оживання.
— Припустімо, я це розумію, — мовив Вячеслав Борисович. — Що ж далі? Звідкіля ти взяла, що мене не можна вбити?
— Це для вас не має значення. Ви повинні вивести з ладу телескоп.
— Навіщо?
— Ви самі знаєте.
Інженер осміхнувся:
— Можна почухати потилицю? Не можна… Ну, вважай, я почухав. Як же я виведу з ладу телескоп, по-твоєму?
— А мені наплювати як.
— Поміркуй сама, дитя віку. Скажімо, я дав згоду і попрямував до апаратної з кийком — ламати й трощити. Адже й ти підеш зі мною, із своїм “шнеллером”, інакше я просто замкну тебе з коридора. Так?
Стьопка мовчав.
— Так. А при вході до апаратної та ще подекуди стоїть озброєна варта. Вона буде трохи здивована нашою поведінкою. Тут не заведено водити начальство під дулом пістолета. Та ще із “шнеллером”. Віддай-но пістолет і забирайся, поки не пізно…
“Дорослі мають нас за ніщо, — думав Стьопка. — Цей навіть під гіпнозом не порозумнішав. Не вірить, що дівчисько зможе в нього пальнути. А и справді, як він зіпсує телескоп? Це ж не просто так, не дротинку встромити в розетку”.
— А мені наплювати, — сказав він уголос. — Ви інженер. От і думайте. Я полічу до десяти, потім випущу всю обойму вам у голову. От і думайте. Раз…
Він швидко нахилився і, не зводячи очей з Портнова, поставив чемоданчик на підлогу. Випростався, підвівся. Плаття сильно різало під пахвами, і було моторошно бачити перед собою лице людини, в яку зараз доведеться стріляти, — ось що відчував Стьопка. Він відлічував: “Чотири… п’ять… шість…” — і підступав дедалі ближче, дивлячись у нерухомі очі інженера, що дивно блищали. Зупинившись перед самим столом, він вимовив: “Вісім”, — і раптом зрозумів, що помирає.
…Здавалося, він щойно сказав “вісім”. Чомусь він лежав на спині, із заплющеними очима, голова була повернена вліво. Він трохи розтулив повіки — поряд із головою були ноги у світлих штанях.
Вячеслав Борисович стояв над ним. У правій руці він тримав пістолет — за ствол. Нечиста сила! Це був Стьопчин пістолет! Певно, він тільки що перейшов до інженера. Стьопка несвідомо рвонувся, щоб схопити пістолет за рукоять, але Портнов відскочив — обличчя в нього було сіре, а очі розширені, як від переляку, і він незграбно перехопив пістолет за рукоять, випростав руку і натиснув спуск. Клацнув бойок. Осічка.
Стьопка не злякався, коли дуло глянуло йому в очі. Світ здавався йому несправжнім. Таким він, напевно, уявляється жуку, перевернутому догори лапками. Стьопка сидів і безпорадно дивився на інженера. А той, не випускаючи з лівої руки зеленої коробки, відтягнув затвор пістолета, заглянув у казенник і знизав плечима:
— Не заряджений, звісно… Козаки-розбійники!
Не заряджений, дідько б його взяв! Звичайно ж, він зарядив тільки один пістолет і забув про це, а в руку йому попав саме порожній! Заряджений лежить у чемодані. І це врятувало йому життя.
Інженер зітхнув. Обличчя його зарожевіло, і губи розпливалися у звичну усмішку. Він опустив пістолет у кишеню, зміряв Степана поглядом і пробурмотів:
— Невже — комонс?
Ступив до столу. Зупинився. І, ніби зважившись, підняв коробку, щось смикнув у ній, і Степан знову, втретє за день, відчув смертельну нудьгу й смертельну непритомність і втретє отямився.
Його млоїло, і дуже хотілося плакати. Він знову лежав горілиць. А інженер Портнов сидів за своїм величезним столом і дивився на нього.
— Р-рило! — сказав Степан. — Ти! Рило! Фашист! Зрадник!
Він лежав і лаяв Портнова, від ненависті втискаючись у пластик підлоги.
— Зрадник, зрадник, зрадник!!!
— Ну-ну, — обізвався Портнов. — Попрошу без крутих слівець. “Фашист, зрадник…” Хто до кого увірвався з цим, як його там, “шнеллером”? Ти лежи, не вставай. Підлога, правда, брудна… — Він гмукнув. Все-таки він був дуже здивований і поглядав на Стьопку з острахом. — А втім, підводься. Я погано бачу тебе з-за столу.
— Що ви мені заподіяли?! — несамовито закричав Степан і підхопився.
— А чи треба тобі знати, от що! — Інженер тримав його під прицілом своєї дивної зброї. — От що… З другого боку, ти вже знаєш надто багато. Га? Так, здається, слід казати? (Стьопка мовчав). Я двічі пробував помістити в тебе Десантника, і двічі ти його не прийняла. Хоч “посередник” стоїть на повній потужності…
Стьопка раптом спитав:
— Це — “Малий посередник”?! А що означає — помістити в мене Десантника?
— О, суцільна грамотність, — пробурмотів інженер. — О чудеса Всесвіту… Ти справді надто багато знаєш. Де Степан? Кажи!
— Який Степан, дядечку? — відповів Стьопка.
Тоді інженер зняв телефонну трубку, затиснув її між плечем та головою й заходився постукувати по важелю. У вільній руці він тримав зелену коробку “посередника”. А Стьопка враз спітнів. Він зрозумів, що Портнов зараз викличе когось, можливо, й веселого діда-охоронника, і накаже дівчинку вивести й прикінчити. І раптом до нього дійшло, що Портнов не зміг помістити в нього “Десантника”, або, як Стьопка це називав, загіпнотизувати. І тому не міг дізнатися, що ще лежить у чемодані. Про другий, заряджений пістолет не знає…
Портнов сердито дмухав у трубку, міцно тримаючи в руці “посередника”. Чемодан, трохи прокритий, лежав за два кроки від дверей і за три кроки від Стьопчиних ніг. Язичок замка загнувся всередину і не дав кришці стати на місце.
Стьопка примірявся. Інженер, скосивши очі, набирав номер. Стьопка стрибнув, відкинув кришку… Блиснула синя рукоятка, він схопив її і вистрілив навмання, водночас натиснувши і на спуск і на запобіжник. Ра-ах! Ра-ах! — затряслися вікна. Перша куля на друзки рознесла телефонну трубку, друга пішла вбік.
Інженер випустив трубку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «"Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер», після закриття браузера.