Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

— Ремонт не входить у наші обов’язки. Там нині працює бригада двигуністів та енергетиків. Самі посудіть — куди могла подітися енергія гравіконденсаторів? Допустити спонтанний розряд енергії у землю ми не можемо, на цьому місці утворився б добрячий кратер. Розряд у повітря? Був би підвищений радіаційний фон… Нічого цього немає. В той же час завод повністю позбавлений запасів енергії, МК-батареї перетворилися у пил, немовби хтось виссав із них увесь гігаватний ресурс!

Лілов поморщився і відвернувся. Я його зрозумів. Якщо експерт не може розгадати причину аварії, це не тільки зачіпає його професійне самолюбство, а й лягає плямою на технічний сектор УАРС. Такі випадки були рідкісні, але це міркування настрій Лілова підняти не могло. Як і експерта Ларіна, який розслідував причини катастрофи на Сааремському ліфті. І того, хто розслідував причини загибелі групи чистильників на Ховенвіпі. Чи не занадто багато “рідкісних” випадків за останні півроку?

— Спасибі, - сказав я. — Значить, по-вашому, причина аварії на заводі — миттєвий витік енергії у…

— У підпростір, — з іронією докінчив Лілов. — Витік куди? Абсурд! Але… — Він раптом безпорадно розвів руками. — Виглядає це саме так. Поговоріть з фізиками, можливо, у районі Пскова ми відкрили нове фізичне явище? Хто знає?

До нас підійшов знайомий уже мені хлопець на ім’я Шарафутдін і подав білу платівку звукозапису.

— Адреси і телекси свідків аварії.

Я подякував і пішов до швидкольотів, замислившись над словами Лілова, але тут згадав, що свого транспорту в мене немає. Повертаючиись назад, я наткнувся на довгу гладеньку смугу, схожу на відполіроване голубе скло. Смуга починалася на березі річки і йшла під тіло заводу, напрочуд рівна і тендітна на вигляд, як старовинний кришталь.

— Що це? — запитав я у Лілова, який обернувся на мої кроки.

— Це? Не знаю. Спершу думали, що це слід розряду заводських батарей, але — нічого схожого.

— Якщо буде щось незвичайне, повідомте, будь ласка. Втім, вибачте, я повернувся по транспорт, свого у мене немає.

Лілов підкликав усе того ж Шарафутдіна, і він доставив мене на околицю Пскова, в зону дії міської транспортної мережі.

Після вечері я насамперед відправився за вказаними адресами свідків аварії на атмосферному заводі.

Перший з них, інженер-будівельник Вадим Волкобоєв, жив у самому Пскові, в старовинному — йому було не менше півтораста років — багатоповерховому будинку, першому з модульних приміщень нового типу. Щоправда, порівняно із сучасними спорудами цей дім мав вигляд дещо помпезний — смаки сучасників відрізнялися від смаків будівельників півтора-вікової давності, та й матеріали змінилися, але все-таки будівля була своєрідна — щось схоже на гроно винограду — і непогано вписувалася у ландшафт старовинного міста, міста-пам’ятника, міста-лісу Пскова.

У день аварії Волкобоєв працював з комплексом роботів-диггерів на розчищенні лівого берега Великої — передбачалося спорудити тут пляж і водний стадіон для одного з дитячих навчальних містечок Пскова. Перевіривши запуск програми і переконавшись, що кіберкомплекс діє, Волкобоєв зібрався скупатися, і в цей час відчув холод. “Морозний вітер”, - як він висловився. До “вітру” додалося ще й дивне відчуття непоправної втрати — зовсім чуже натурі Волкобоєва відчуття. Інженер оглянувся, нічого, що могло б породити ці відчуття, не помітив, зате побачив, як над рікою, метрів за двісті від нього, атмосферний завод, до якого він уже звик, як до деталі пейзажу, раптом нахилився, “клюнув носом” і пішов на зниження, поки не вткнувся в берег ріки.

— Ну, я й побіг, — ділився враженням Вадим, літній, невисокий, повний, із залисинами. — Переплив, значить, ріку, думав, може, врятую когось… не знав, що завод працює без людей. Одного, щоправда, зустрів. Дивний якийсь хлопець, швидкий, а обличчя якесь… байдуже, чи що… Я йому — привіт, чи є хтось живий? А він побачив мене, оббіг завод, значить, навколо і зник. Ось, власне, і все. Потім підбіг другий, Сергій, здається. Удвох ми, значить, і викликали ваших…

— А ваші “морозні” відчуття, коли вони зникли? — запитав я.

— Та ви знаєте, не пам’ятаю. Коли плив — було холодно, це точно; а потім… — Волкобоєв пожував губи. — Не до відчуттів, значить, було.

Я кивнув, згадуючи свої відчуття на Сааремському пляжі. Лапарра мав рацію, “почерк” аварії на заводі повністю збігався з “почерком” катастрофи на орбітальному ліфті. Відчуття холоду, таємниче зникнення енергозапасу заводу і витік енергії на ліфті… А ось “скляної” смуги біля ліфта я не запримітив, треба буде послати туди стажиста, нехай пошукає, раптом смуга виявиться характерною рисою обох подій…

— А роботи ваші? Працювали без вас?

— У тому-то й річ, що ні. Приходжу на місце, а комплекс стоїть, автомат захисту хтось “вирубав”, значить. Хвилевід антени згорів зовсім. Досі сушу голову — з якої причини? Так і довелося відновлювати живлення.

Я дістав кнопку вітейра Зо Лі, стиснув пальцями, і поміж нас виникла об’ємна постать чистильника.

— Цього чоловіка бачили біля заводу?

Волкобоєв придивився, кивнув.

— Його, тільки зодягнений він був по-іншому. А що? Він таки винен?

— Скоріше він, як і ви, опинився там випадково. Але цікаво було б погомоніти з ним, розпитати його.

Попрощавшись із Волкобоєвим, я вирушив за другою адресою, хоча було вже досить пізно. Розмова із Сергієм Поздняковим не зайняла багато часу. Він підтвердив усе те, про що говорив інженер, хіба що суб’єктивні його відчуття були трохи іншими: до відчуття “морозу” долучилося бажання закричати. Крім того, він, повагавшись, сказав, що бачив над рікою дивні картини: не то вогненні язики, не то страхітливих світляних птахів. Один з “птахів” знизився у нього на очах біля заводу і, торкнувшись землі крилом, зоставив слід — голубу склоподібну смугу.

Я недовірливо скривився, і Поздняков квапливо додав:

— Не хотів казати, але галюцинаціями не страждаю. Тож хоч вірте, хоч ні…

Уже о дванадцятій ночі мене по зв’язку розшукав Лапарра.

Я повертався додому пішки, в парку було досить темно, і силует начальника відділу ледве виднівся над віконцем відеобраслета.