Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

ладу, і мені стало не по собі. В погляді Первицького явно прочитувалися докір і співчуття: він, певне, не міг змиритися з тим, що такої необачності з карабіном припустився досить досвідчений інспектор-офіціал. Я раптом зрозумів, що обидва мої безпосередні начальники тепер змушені виправляти чужі промахи. Мої промахи!

— Йди, — сказав Лапарра. — Стрілець нікуди не подінеться. Коли він тямущий, то стріляти більше не буде. Друга спроба вистрілити — це кінець його свободі. — Ян злегка всміхнувся. — Допетрав, як він потрапив у будинок?

— Елементарно — через вікно. Влітку вони у нас не зачиняються.

— Як же ти міг забути про карабін? На якого біса він тобі знадобився вдома?.. Міг би повправлятися в тирі… Гаразд, іди. “Дракона” ми відшукаємо, не підведи в головному.

Уже на порозі мене погукав Первицький:

— Гнате, зачекай.

Я обернувся.

Анатолій дивився на Лапарру, а той — на мене, і було в їхньому мовчанні таке, від чого мені знову стало не по собі.

— Що це з вами? — здивувався я. — Ніби боїтеся зізнатися у власних гріхах. Чи сталося щось іще?

— Поки що ні, - пробурмотів Лапарра. — Але може з’ясуватися, що до аварії під Псковом була причетна людина…

— Не так, — м’яко поправив Первицький. — Може трапитися, що напередодні аварії і під час неї там бачили…

— Зо Лі, - з іронією вставив я.

Ян зітхнув, перестав свердлити мене поглядом і недвозначно мотнув головою:

— Я думав, ти справді здогадуєшся… Коротше, цілком могло бути, що біля атмосферного заводу перед аварією крутився саме Зо Лі. Так ось, ця людина небезпечна! Висновки зроби сам.

Я кивнув і вийшов. У голові стояв туман, породжений не багатством відомостей, а багатством недомовок і тим значенням, яке вкладали в них мої шановані начальники. Втім, Це було мені знайоме, батько не раз допомагав мені розв’язувати логічні задачі як у школі, так і в житті саме таким шляхом.

До Пскова я дістався о четвертій дня. Смугастий швидколіт технічної служби УАРС швидко доставив мене до місця події.

Атмосферний завод — це кругла платформа Діаметром близько сотні метрів, накрита решітчастим куполом, з отворів якого звисали десятки “мацаків”: шланги, труби і стволи апаратури. Платформа вільно плаває у повітрі й служить для підтримання стабільного складу повітря тропосфери та озонного шару стратосфери. Маршрути таких заводів накреслюються, розраховуються заздалегідь, і автомати ведуть їх туди, куди накажуть люди.

Цей завод не плавав у повітрі — лежав на “животі”, придавивши всією своєю масою молодий підлісок на березі ріки Великої, і являв собою сумне видовище, щось на зразок загиблого від страху металевого багатонога. Я гадав, що нікого тут не зустріну, адже з часу аварії минуло уже години три, однак помилився. Біля заводу стояли три швидкольоти: два — такі ж смугасті, як і той, що доставив мене, третій — червоно-синій швидколіт лінійного відділення УАРС Псковської області.

Чоловік сім у костюмах рятувальників порпалися біля зім’ятого ударом об землю кожуха заводу завтовшки з шість метрів, ще четверо щось з’ясовували між собою. Один із співрозмовників, широкий, міцно збитий, з великим м’ясистим обличчям, запитально глянув на мене з-під важких повік. Я привітався і назвався.

— Младен Лілов, — відповів він. Це був начальник експертної комісії.

— Що привело вас сюди? — Лілов узяв мене під лікоть і відвів убік. — Не вас особисто — ваш відділ?

Не варто було говорити про своє завдання сторонньому, тому я вирішив не вдаватися в подробиці.

— Ми були свідками аналогічного випадку на Сааремському орбітальному ліфті. А коли такі збіги повторюються з розривом усього в кілька днів, доводиться відпрацьовувати сто тринадцятий пункт інструкції.

— Логічно, — пробурмотів Лілов. — І все ж, що саме вас цікавить?

— По-перше, причина аварії та її подробиці. По-друге, ви уже розпитували свідків?

— Звичайно. Свідків усього двоє, місце, як бачите, тут малолюдне. Ми їх давно відпустили.

— Координати у вас записані?

Лілов кинув через плече:

— Шарафутдін, підійди на хвилинку. Наблизився високий смаглявий хлопець.

— Дай координати свідків.

Хлопець з цікавістю поглянув на емблему спецсектора на рукаві моєї куртки і відійшов.

— Причина? — провадив далі Лілов. — Причина, на жаль, невідома. Тут ви маєте рацію: випадок чимось схожий на аварію з ліфтом. Я там не був, але знаю. Ходімо у швидколіт, розкажу, як це було.

Ми всілися під димчастим ковпаком шестимісного швидкольота, повіяло приємною прохолодою.

Аварія на атмосферному заводі — справа майже неймовірна, наскільки завод напханий усілякими системами захисту і безпеки, дублюючими ланцюгами й обчислювальною технікою. Однак аварія усе ж трапилася. Було це так.

Завод на висоті двохсот метрів перетинав нешироку ріку Велику, як раптом різко зросло енергоспоживання гравітаційних двигунів. Платформа пішла на зниження, автомат захисту негайно підвищив енергію на двигуни, але це не допомогло — енергія ніби витікала в безодню, а не йшла в мотори. Заводський “кібермозок” здійснив півсекундний аналіз ситуації, координатор прийняв правильне рішення — спрямувати контактний хвилевід до найближчої енерготраси, щоб уникнути катастрофи. Енерготраси — невидимі потоки енергії, які оббігають Землю і сплітають загальну енергомережу, — в районі Пскова були розташовані лише на кілометровій висоті. Здавалося б, тицьни пальцем у небо і вцілиш. Однак координатор рішення прийняв правильне, але капсулу хвилевода вистрілив… у землю, під себе! А потім завод масою близько двохсот тонн наліг на берег ріки…

— Дивно! — сказав я, коли Лілов закінчив. — Вистрілити капсулу в протилежному напрямі!.. Раптовий “шизофренічний синдром” мозку заводу? Чи одна з тих випадковостей, яка підвладна лише теорії ймовірностей?

Лілов поглянув на мене з-під кам’яних повік:

— Можливо, випадковість. А скоріше координатор у момент виконання рішення був без струму, лише таке пояснення вкладається в остаточну гіпотезу аварії.

Лілов оглянувся н експертів, які повзали по розбитій платформі заводу.

— А що вони там роблять? — поцікавивсь я. — Не сподівався, що застану вас тут. Чи ви уже приступили до