Читати книгу - "Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев"

тут завжди. Олекса відчував, як куйовдить він його волосся.

І туманна постать трохи піднялася над квітами, злетіла, розпростерши руки-крила…

Легко й нечутно опустилася вона біля Олекси.

І Олекса почув знайомий голос, тихий, звернений зараз тільки до нього.

Він збагнув, що це була вона!..

Він бачив ліс і квіти за її спиною, та не міг розпізнати лице.

У неї не було крил. Плащ кольору туману спадав широкими складками. Його поли ставали крилами, коли вона розставляла руки.

Руки… тонкі, ніжні… Олекса не тільки бачив, він відчував їх дотик.

І ще він побачив очі… очі венеріанки, глибокі, іскристі. Вони хвилювали його, кликали, щось говорили, пояснювали.

А потім знову пролунав її голос. Вона заговорила. Він не розумів її слів, та очі ніби робили переклад, проникаючи Олексі в розум і в душу. Він чув незнайомі звуки, та знав, що вона говорить.

— Звідки ти? — запитала вона. Олекса глянув угору.

Вона зрозуміла. Він сказав:

— Тебе не може тут бути. Тут ящери. Розумні істоти не встигли ще з'явитися…

Вона всміхнулася:

— Але ж ти з'явився.

Вона сказала це так просто, так зрозуміло! Вона не могла і не повинна була сказати нічого іншого.

І Олекса знову зрозумів її.

— Я інша річ, — заперечив він. — Ми прилетіли… Прилетіли з іншої дочки Сонця, якого ти ніколи не бачиш.

Вона закинула руки за голову, плащ сповз на плечі. Голі руки були золотаві.

— Я чула про нього, — сказала вона. — Воно яскравіше від усіх блискавок. Воно світить без грому, воно літає без крил, воно гріє без диму.

— Звідки ти знаєш? Ти підіймалась вище хмар?

Вона заперечливо похитала головою, уважно дивлячись на Олексу:

— Його бачили ті, хто дав життя всьому моєму племені.

— Як звуть твоє плем'я? Як звуть тебе?

— Еоелла, — сказала вона.

Олексі хотілося сказати, що вона прекрасна, як і її ім'я, та голос перестав коритися йому.

Вона простягнула до нього руку і мовила:

— Ти хворий. Я вилікую тебе.

На ній були браслети з колючих ліан. Вона торкнулася голої Олексиної шиї, і він, відчувши укол, сіпнувся.

— Нічого, нічого, — пролунав над самим вухом гучний бас Іллі Юрійовича.

Олекса хотів підвестися, щоб не спускати її з ока.

— Вибач, довелося скинути твій шолом, щоб зробити укол, — казав Ілля Юрійович. — Хіноцилін… має подіяти.

Олекса впав на подушки, зажмурився.

Він не хотів нічого чути, він боявся розплющити очі, боявся, що не побачить її…

Яке ж у неї лице? Невиразні риси зникали… Вона всміхалася, а руки її були ласкаві…

Олекса розплющив очі.

Ілля Юрійович надів на нього шолом. Добров у скафандрі стояв на тому місці, де щойно була вона…

— Туман густий, та все ж поїдемо, — запропонував Добров. — Увімкнемо інфрачервоний прожектор. Через нічні окуляри дорогу роздивлюсь.

— Де вона? — спитав Олекса.

— Хто? — обернувся Добров.

— Еоелла.

— Як? — перепитав Ілля Юрійович.

— Венеріанка.

— Ах, венеріанка? — повторив Богатирьов. — Сподіваюсь, тепер вона пройде.

Олекса метався на подушках.

— Не треба! Не треба! — твердив він. Богатирьов схилився над ним.

— Не треба, щоб вона йшла, — прохав Олексій.

— Ну, мерщій, — почув через шоломофон Олекса. — Краще проженемо цю «венеріанку». Ти придумав цій місцевій пропасниці вдалу назву. Хіноцилін — прекрасний засіб. Я дав тобі подвійну дозу.

Олексі стало так гірко, що він ладен був заридати.

Її нема! Це було тільки гарячкове марення!.. Еоелла!

Де кін міг це чути? І раптом він згадав. Так звучав дивний крик із туману. Знесилений Олекса впав на сидіння. Богатирьов подивився на нього через скло шолома.

— Піт, — сказав він. — Це добре.

Олекса спав і крізь сон відчував, як хитається всюдихід, як раптово змінює напрямок, провалюється, нахиляється на підйомах.

Опритомнів Олекса зразу. Голова була світла, ясна.

Всюдихід рухався по струмку, точніше, над водою, повторюючи всі химерні його завороти.

— Ну, то що, славний козаче? Справився з венеріанкою? — запитав Ілля Юрійович, помітивши, що Олекса прокинувся.

Олекса чомусь зашарівся.

— Як американці? — замість відповіді спитав він.

Ілля Юрійович одразу похмурнішав:

— Кепсько, Олексо. Лихі повідомлення від Маші з «Просперіті». Казала востаннє… голос у сердешної перехопило… Загубили радіолокатори робота… Зник він…

— Зник? — здивувався Олекса.

— Хтозна, що з ним скоїлося. Адже вони, напевно, як і ти, були біля квітки без шоломів. А туман тут шкідливий, з міазмами.

— А ми багацько проїхали?

— Чимало. Адже ти довго спав. Ось Роман твоє місце біля радіоприймача зайняв, а я — біля руля. Може, передачу їхніх шоломофонів зафіксуємо.

Олекса почервонів. Поки він спав і слухав Еоеллу, його місце біля радіоприймача зайняв інший.

Добров, серйозний, зосереджений, ловив щось, тільки йому одному чутне.

Раптом лице його змінилося, він підняв руку.

Олекса хворобливо зморщився.

— Ану, спробуй влаштуватися краще, — запропонував Олексі Добров, помітивши його стан.

Олекса радісно присунувся до радіоприймача, підключив шоломофони.