Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

обстрілює крило Запорожців. 6-а дивізія, зробивши перехід в 40 кілометрів, зупинилася на схід від Проскурова, в місті Меджибіж. Її маневр з ударом у ліве крило ворога спізнився. В ніч з 5 на 6 липня Запорожці примушені були відійти на південь від Проскурова. Наші повстанці захопили Літин, де взяли 4 гармати. 2-а дивізія захопила Жмеринку, а 3-я дивізія б'є ворога під станцією Рахни.

На цьому кінчаються бої за Проскурів. Після місячних запеклих боїв ми програли битву, зазнавши невдачі в головному напрямку, та не змогли силами своєї армії стримати наступ переважаючих червоних сил на Кам'янець-Подільський.

Розділ 15
Український національний рух в Австро-Угорській монархії. — Проголошення Української Держави. — Переворот у Львові.— Початок війни міх українцями й поляками.— Перші українські військові формування в Галичині

Питання націй, боротьба їх за свої політичні й культурні права в Австро-Угорській монархії стояли дуже гостро. З початком великої війни у 1914 році ця боротьба значно посилилася, і в міру того як військо держав Антанти почало перемагати на фронті, народи, що складали Австро-Угорщину, передбачаючи швидкий занепад її, стали на шлях рішучої боротьби за своє майбутнє політичне існування. Одним з головних питань, долю якого мусила вирішити Австро-Угорська монархія, було питання українське. Українські політичні кола сподівалися, що австро-угорський уряд в належний спосіб вирішить і задовольнить національні нтереси українського населення, але ці сподівання були марними. Центральним пунктом у внутрішній політиці австро-угорського уряду було залагодження польського питання, яке знаходило співчуття та підтримку не тільки в деяких політичних колах Центральних Держав, але і серед держав Антанти. Категоричні вимоги польських політичних кіл про приєднання Галичини до складу земель майбутньої Польщі, з одного боку, та нещире ставлення австро-угорського уряду — з другого, примусили українців з недовір'ям поставитися взагалі до внутрішньої політики австро-угорського уряду. Революція в Росії, на руїнах якої постала Українська Держава, розклад самої Австро-Угорської монархії, оголошення пактів Вільсона, нарешті поразка на фронтах Центральних Держав, а головне, загроза польської інвазії на Галичину — все це примусило українські політичні кола різко змінити тактику боротьби. На території Галичини, особливо в столиці її Львові, серед українського і польського населення йшла жвава підготовка до боротьби.

10 жовтня 1918 року Українська Парламентарна Репрезентація на своїх загальних зборах прийшла до висновку про необхідність створення Української Національної Ради. 18 жовтня 1918 року таку Раду було створено, до складу якої увійшли всі українські парламентарні посли та по три представники від кожної політичної партії. На чолі цієї Ради поставлено доктора Є. Петрушевича. 19 жовтня 1918 року Національна Рада проголосила всі українські землі, що входили до складу Австро-Угорщини, Незалежною Українською Державою. Одночасно з цим Національна Рада приступила до організації українських військових сил. Головною базою для створення такої сили послужив Легіон Українських Січових Стрільців. Цей Легіон було створено ще на початку великої війни на бажання самих українців для боротьби проти Москви, яка так душила всілякі прояви українського національного життя серед 35-мільйонного українського населення, що перебувало під її владою. Але з огляду на внутрішню ситуацію в Австрії, побоюючись, що цей Легіон може стати головною мілітарною силою українського населення в Галичині в боротьбі за свої національні прагнення, уряд Австро-Угорщини обмежив чисельний склад його до 2000 бійців, в той час як зголосилися до служби в ньому кілька десятків тисяч українців, переважно молоді. Цей Легіон, що вже мав бойовий досвід, і послужив головною базою до створення Української Галицької Армії.

Між тим поляки вели також інтенсивну підготовку для захоплення влади на терені Галичини, формуючи свої власні бойові відділи. Взаємовідносини між українським і польським населенням в Галичині, особливо у Львові, прийняли надзвичайно гострі форми.

Ця атмосфера мусила привести до збройних виступів як з одного, так і з другого боку, хоч фактично вся влада в Галичині ще була в слабких руках австро-угорського уряду.

Щоб попередити збройний виступ з боку поляків, Українська Національна Рада вирішила фактично перейняти владу на терені Галичини. Днем збройного повстання визначено було день 1 листопада 1918 року. Проведення військових операцій взяв на себе Український Військовий Центральний Комітет. Цей комітет мав у своєму розпорядженні незначні збройні сили, які складалися з невеликих українських формувань, заснованих ще в частинах австро-угорської армії, де переважну більшість становили вояки української національності. Так, у самому Львові, столиці Галичини, Центральний Військовий Комітет мав у своєму розпорядженні від 1400 до 1700 вояків при 60 старшинах, маючи проти себе австрійську залогу в складі двох ударних куренів та інших частин, таємні польські військові організації (Польська Військова Організація – ПВО), велику кількість здемобілізованих австрійських старшин і легіонерів та польську студентську й гімназіальну молодь.

1 листопада 1918 року українські відділи 15-го полку піхоти, 19-го полку краєвої оборони, 50-го вартівничого куреня та дрібні формації вийшли зі своїх касарень, роззброїли вояків неукраїнської національності, обсадили урядові будинки і вивісили на ратуші національний жовто-блакитний прапор. Без пролиття крові Львів опинився в українських руках. Австрійський комендант генерал Пфефер і цісарський намісник Гуйн змушені були передати владу в українські руки.

У той же день майже в усіх великих центрах Галичини українські відділи перебрали владу в свої руки, обеззброївши австрійські залоги.

Перебрання влади в Галичині українцями, розуміється, викликало негативну реакцію з боку поляків. Уже ввечері 1 листопада на вулицях Львова розпочалися перші бойові сутички українських відділів з польськими. Ці сутички були прелюдією до дальшої кривавої боротьби поміж українцями і поляками, боротьби, яка увійшла в історію двох народів під назвою — Українсько-Польська війна.

Як українці, так і поляки не мали досить військової сили, щоб відразу розпочати війну на широкому фронті. Ці сили — як українські, так і польські — творилися під час самої війни. Перший період Українсько-Польської війни в Галичині минув у боротьбі за Львів, який для українців був центром їхнього національного життя, столицею, а для поляків — стратегічним пунктом для їх інвазії на Галичину.

Розділ 16
Боротьба за Львів та вихід українських частин з нього. — Усталення лінії фронту. — Нова українська атака на Львів. —