Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

вже приїде, доки доберуся, а відти з якимось

караваном дістанусь-таки дніпровських вод, а далі — до запорожців, до

Січі. Це моє. А цей юнак має тут свій край, свою батьківщину лише за

сотню верств відси. Чого мені з ним?»

Айдарові теж ставало шкода розлучатися з Данилом, і він по-думки

навіть полаяв себе за це, але, попри все, намірився було умовити Данила

прямувати на Туркестан.

Данило випередив його слова.

— Симпатичний ти, хлопче, виявився, чоловік, незле ми з то

бою пройшли перший наш шлях, але доріженьки наші таки розхо-

диться. Не вірю я твоїм кочівникам, ніхто не знає, що там мене чи кис:. Ти ще

малий, ще не можеш відповідати за те, що у тебе вдома. А закони у вас суворі. .

Ну, та й часу шкода на просту гости-ну. Будь це мені по дорозі, залюбки поїхали б

разом, а так — сотні верств кудись убік. . Ні,: краще роз'їдемось кожен сам по собі.

— Ти думаєш, ми вже відірвались від погоні? — спитав Айдар.

— Може, й ні!: Навіть напевне шукатимуть ще. Тільки скажу тобі, що удвох

воно краще, мабуть, проти вісьмох, а з іншого боку, якщо за одним погоня ніде, то

інший напевне буде в безпеці. А я думаю, що підуть вони за мною, бо мій шлях

легко зрозуміти — на захід, і я їм важливіший, ніж ти. Мене ж Юнус-хак особисто

нака-зав повісити. Йому треба бачити, як я загинув, він особисто хоче моєї смерті.

А ти просто воїн, утік, ну і Бог з тобою! Чи не так?

— Може, йтак, але одному важче...

— А в чомусь і легше. Сам собі господар, сам собі переможець, сам собі й

смерть вибереш.

— Як хочеш.

Айдар образився, замовк. Він розумів, що оросут на загал таки правий, і

водночас щось дуже не подобалось йому в ороеутових словах, щось аж надто

відгонило отим «собі», «для себе», «сам со-бою». Йому здалося, що оросут все ж

таки не довіряє йому в чомусь — чи то його воїнському духові, може, після

вчорашньої сутички з комишевим котом засумнівався, чи просто вважає його ще

милим, чи щось ще. . Одне слово, це було неприємно-, але Айдар переміг себе і, вставши, промовив:

— Хай дорога твоя буде легка, хай вороги обминуть тебе, щоби побрався ти

легко і швидко до мети своєї! І хай бережуть тебе духи твоїх предків!

— Спасибі, хлопче! — Данило навіть трохи розчулився. — І тобі усього

найкращого. Доберися швидше додому, хай життя твоє складеться легко і чисто, хай ніколи більше не потрапиш ти в знегоду, і не дай тобі Бог моєї долі, хай твоя

буде легкою і світлою!

Айдар собі подякував Данилові, посідлали вони коней і рушили в путь. Поїхали

від озера трохи угору, а тоді розвернулись, і кожен, пришпоривши коня, поскакав у

свій бік, щє-озираючись час від часу, а потім вже ні, тільки вперед і вперед, Данило знав, що зараз йому гнати коня не можна аж ніяк, бо хоч і води В

хурджинах у нього було чимало і більшість їжі Айдар піддав йому, оскільки Данилів

шлях мав бути значно довший, однаково шлях попереду був довгий і невідомий.

Слід було берегти усе і насамперед сили коня.

За спиною в Данила висів колчан зі стрілами і лук при боці, хоч він і казав

Айдарові, що це аж ніяк не його зброя, та хлопець упер-ся, що все може придатися в

такій далекій дорозі, і зброю вони поділили майже порівну, тільки в Данила стало

тепер дві шаблі, а в Айдара чотири ножі. Так вони поділили зброю переможених

ними стражників. Невеликий щит з цупкої шкури, окований важкою міддю, висів.у Данила з лівого боку, кольчуга і шолом на голові.

Здалеку він геть скидався на типового степового воїна. То міг бути і кипчак чи

ойрат, і узбек чи киргиз. Видно було лиш, що воїн добре озброєний і кудись

поспішає.

Він пустив коня чвалом, і згодом вершник і кінь, сказати б, рухались в одному

ритмі і часі, злились в одне. Данило знав з досвіду, вивірив себе, що згодом

рухаєшся вже зовсім одноманітно і в якусь мить перестаєш відчувати напруження

від бігу чи чого б то не було, навіть роботи якоїсь одноманітної, можеш поступово

перейти думкою і до чогось іншого, а шлях верстається сам по собі, і час спливає

швидше, коли не надаєш надмір уваги дорозі.

Недовго ще й проїхав Данило, як впав у той одноманітний стан, в якому зникає

час і меншають зусилля, зберігається тільки ритм. Може, тому, що не хотілося

пускати в себе сум за розлукою з товаришем, на якій саме він й наполіг, і ніби вже

йому й хотілося поїхати з кипчаком, та, може, й справді-таки десь по-людському

відіспатись та від'їстись. А може, тому, що спогади всі геть були невеселі. Очі

Зейнеб, темне палахкотіння ташкентських задушливих ночей у поцілунках і

обіймах. Сподівання на будучину, будинок і двір Ісмат-аги, приязна усмішка юного

Хаміда і крик Зейнеб: «Ні!», спрямований передовсім до нього, до Бога і до нього, Данила, і смерть Ісмат-аги у затінку виноградної лози, що обвивала двір, і канчуки

охорони Юнус-хана, і його страшний сміх...

Усе решта, пережите ним разом із молодим кипчацьким воїном за цих три дні, здавалося іграшками, хоч насправді накласти життям могли не раз і небезпека

чигала на них повсякчас, ще й зараз десь літала над ним. Але що значить

переживання кількох днів поряд із нездалим життям, на