Читати книгу - "Карафуто, Олександр Васильович Донченко"

Батька забрали, і з того часу Володя залишився в тюрмі один-однісінький. Це приміщення, власне кажучи, зовсім не можна було назвати звичайною тюрмою. Це був швидше кам'яний мішок, наскрізь вогкий і холодний, з невеличким заґратованим віконцем угорі. Володя згадував колись прочитану книжку про Петропавловську фортецю, в якій цар гноїв революціонерів. Юнакові іноді уявлялось, що це і е страшний Петропавловський каземат, в якому його поховали назавжди.

День згасав, наставала ніч, потім знову починало сіріти у віконці. Володі здавалося, що він сидить у цій ямі безконечно довго. Може, минуло три доби, може п'ять. Поліцай мовчки вносив йому їжу — трохи рису, іноді юшку з солоної риби чи варених бобів.

Не раз запитував юнак у вартового про батька. Але ніякої відповіді не діставав.

Довгими ночами, тремтячи на голих дошках від холоду й пронизливої вогкості, Володя не спав і широко розплющеними очима вдивлявся в чорний морок. Іноді вчувалися кроки за дверима, юнак схоплювався, чекаючи, що зараз побачить батька. Пригнічений страшною тугою, знову лягав на своє дерев'яне ліжко.

Хвилинами він боявся, що втратить розум. Божевілля було тут, хапало за горло, плутало думки й почування, сковувало рухи. Кам'яніли ноги, кам'яніло серце, голова наливалася важким оловом…

Останніми зусиллями волі юнак кидався до дверей і стукав кулаками. Йому здавалося, що двері гримлять, трусяться стіни, аж луна котиться далеко-далеко. Але насправді ніхто не чув його безсилого стукоту, його розпачливого протесту.

Інколи спадало на думку, що ніколи вже він не побачить батька. Напевне, ніякої телеграми з Радянського Союзу не було; мабуть, навмисне це вигадали самураї, щоб заманити батька кудись у катівню і вбити. А може, вони знущатимуться з нього й катуватимуть, поки батько дасть згоду і прийме японське підданство?

Холодні мурашки заповзали в серце від самої думки про це. Ні, цього не може бути. Батько не такий. Згадувалося, як відповідав він начальникові поліції. І поволі зникали туга й розпач. Вони танули в теплих спогадах про батька, його образ виринав із темряви, його образ був тут, біля Володі.

І тоді палка рішучість сповнювала всю істоту юнака. Ні, він буде твердий до кінця, як і його батько. Хай він ув'язнений, хай навколо самураї, але він зуміє їм відповісти як слід. І він переможе…

У такі хвилини народжувалася певність, що батько живий і неушкоджений і незабаром відбудеться радісне побачення. А там… повернення на батьківщину, мати, Інга, товариші…

Дівчина іноді приходила уві сні з ласкавими словами й сміхотливими іскорками в сірих очах. Тоді Володя, прокинувшись, нишком, тихенько переживав кілька щасливих хвилин, боячись поворухнутися, щоб не розігнати чарівний сон.

Якось пізно ввечері двері до каземату відчинилися. Засліплений промінням ліхтаря, Володя кліпав повіками й тер кулаками очі. Це було приблизно на третю добу відтоді, як юнака розлучили з батьком. Хтось великий, довгов'язий поставив на долівку ліхтар.

Тепер, оговтавшись, Володя впізнав гостя. Це був перекладач і помічник начальника поліції. «Як його? Ну да, штабс-капітан Лихолєтов». Він, він. Ті ж закручені вгору тонкі кінчики рудих вусів, олов'яні опуклі очі.

Поліцай приніс дерев'яний обрубок, і Лихолєтов сів на нього. Ближче присунув ліхтар, тоді взяв його і підніс угору, щоб краще бачити Володю.

Білогвардієць не поспішав починати розмову. Він. мабуть, хотів спочатку пересвідчитись, в якому стані ув'язнений. Кілька хвилин Лихолєтов мовчки вивчав обличчя і кожний рух Володі. Тоді з брязкотом поставив ліхтар і озирнувся.

— Неможлива річ! Гидотна нора, а не камера для арештованих. Тут довго не можна витримати. Дивуюсь, молодий чоловіче, що ви живі й здорові.

Володя мовчав, але кожен його нерв був напружений, як ніколи.

— Я прийшов вас визволити. Японці — жорстокий народ. З великими труднощами я домігся наказу про ваше звільнення. Адже я — росіянин. З якою радістю поїхав би я оце з вами в Росію!

В його останніх словах вчулися Володі щирі нотки. Цей білогвардієць каже про визволення? Невже це правда? Невже можна зараз вийти на свіже повітря, стати на зелену траву, побачити батька?..

Володя зітхнув на повні легені, наче був звільнений.

Але настороженість і внутрішня напруженість не зникали. Чому цей білогвардієць такий добрий до нього?

Лихолєтов довго нічим не викривав своїх намірів. Він зробився раптом ніжним ліриком. Він говорив про красу моря, про величну тайгу, про вкриті вранішнім серпанком Туману гори.

— Яке щастя жити! — тихо, навіть інтимно казав він. — Моя мрія — це бути дослідником природи, як ваш батько. Ах, які є чудові куточки! Яка глушина! Скажіть мені, молодий чоловіче, який ви собі обрали фах?

Володя зніяковів від несподіваного запитання. Що, власне кажучи, потрібно цьому білогвардійцеві? Для чого він розповідає про красу природи?

— Я бачу, що ви не обрали собі професії, — вів далі Лихолєтов. — Це справді дуже важко. Я раджу вам стати дослідником. Найкраще мати справу з природою: бути геологом, зоологом…

— А проте ви особисто вважаєте за найкраще мати справу з японською контррозвідкою…

Володя і сам незчувся, як вихопились у нього ці слова. Та Лихолєтов не чекав, що юнак може вжалити. Першу мить він навіть зніяковів, але вирішив сприйняти все як жарт.

— На жаль, трохи інакше стоїть питання, молодий чоловіче. Навпаки. Японська розвідка вважає за найкраще мати зі мною справу, а не я з нею.

Ае жарт не вийшов, і Володя відразу ж відповів:

— Самураї знають, хто їм чесно служитиме.

— Не будемо про це говорити. Кожний хоче їсти. Ваш батько служить більшовикам…

— Це велика честь для нього. Батьківщина наша…

— Е, покиньте це. Ваш батько…

— Не чіпайте мого батька!

— Мова саме про нього, молодий чоловіче. До речі, ви вдалися в батька. Як і він, любите жартувати. Та не