Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

— Це якого ж? Предводителя?

— Його.

— А він що, живий?

— Помер, громадянине Коробейников. Спочив.

— Так, — без особливої жури промовив старий, — сумна подія. Але ж, здається, у нього дітей не було?

— Не було, — люб'язно потвердив Остап.

— Як це ж?..

— Нічого. Я від морганатичного шлюбу.

— Чи не Олени Станіславівни синок будете?

— Еге ж. Її.

— А як її здоров'я?

— Маман давно в могилі.

— Так, так, ой, як сумно!

І довго ще старий дивився з сльозами співчуття на Остапа, хоч не далі як сьогодні бачив Олену Станіславівну на базарі, коло м'ясних яток.

— Усі помирають, — сказав він. — А все-таки дозволите узнати, в якій справі, шановний, пробачте, не знаю вашого імені…

— Вольдемар, — швидко повідомив Остап.

— Володимир Іполитович? Дуже добре. Так, Я вас слухаю, Володимире Іполитовичу.

Дідок присів до столу, застеленого цератою у візерунках, і зазирнув у самі очі Остапові.

Остап добірними словами висловив свій родинний сум. Він дуже шкодує, що вдерся так пізно до житла вельмиповажного архіваріуса і завдав йому клопоту своїм візитом, але сподівається, що вельмиповажний архіваріус пробачить йому, коли дізнається, яке почуття змусило його до цього.

— Я хотів би, — з невимовною синівською любов'ю закінчив Остап, — найти що-небудь із меблів свого батька, щоб зберегти про нього пам'ять. Чи не знаєте ви, кому передано меблі з дому мого папа?

— Складна справа, — відказав старий, подумавши, — це тільки багатій людині під силу… А ваша, пробачте, яка професія?

— Вільна професія. Власна м'ясохолодобойня на артільних засадах у Самарі.

Старий із сумнівом глянув на зелений реквізит молодого Вороб'янінова, але не заперечував.

«Моторний молодик», — подумав він.

Остап, який на той час закінчив свої спостереження над Коробейниковим, вирішив, що «дідок — типова сволота».

— Так от, — сказав Остап.

— Так от, — сказав архіваріус, — важко, але можна…

— Потрібні витрати? — допоміг власник м'ясохолодобойні.

— Невелика сума…

— Ближче до тіла, як каже Мопассан. Відомості будуть оплачені.

— Ну що ж, покладіть сімдесят карбованців.

— Це ж чому так багато? Овес нині дорогий?

Дідок дрібно задеренчав, вихиляючись хребтом.

— Зволите жартувати…

— Згода, папашо. Грощі проти ордерів. Коли до вас завітати?

— Гроші при вас?

Остап недвозначно поляскав себе по кишені.

— Тоді, будь ласка, хоч зараз, — урочисто сказав Коробейников.

Він засвітив свічку і повів Остапа до сусідньої кімнати. Там, опріч ліжка, на якому, очевидно, спав хазяїн дому, стояв письмовий стіл, закиданий бухгалтерськими книгами, і довга канцелярська шафа з відкритими полицями. До ребер полиць було приклеєно друковані літери: А, Б, В і далі, до ар'єргардної літери Я. На полицях лежали пачки ордерів, перев'язані свіжим мотуззям.

— Ого! — сказав Остап у захваті. — Повний архів удома!

— Абсолютно повний, — скромно відказав архіваріус. — Я, знаєте, на всяк випадок… Комунгоспові він не потрібний, а мені на старості літ може стати в пригоді… Живемо ми, знаєте, як на вулкані… Все може статися… Кинуться тоді люди шукати меблі, а де вони, меблі? От вони де! Тут вони! У шафі. А хто зберіг, хто доглянув? Коробейников! От панове спасибі і скажуть старенькому, допоможуть на старості літ… А мені багато не треба — десяточку за кожний ордерок подадуть — і за те спасибі… А то іди, спробуй, шукай вітру в полі» Без мене не найдуть!

Остап захоплено дивився на дідка.

— Дивна канцелярія, — сказав він, — повна механізація. Ви просто герой праці!

Улещений архіваріус почав знайомити гостя з деталями улюбленої праці. Він розгорнув велетенські книжки обліку і розподілу.

— Все тут, — сказав він, — весь Старгород! Усі меблі! У кого коли взято, кому коли видано. А оце — алфавітна книга, дзеркало життя! Вам про чиї меблі? Купця першої гільдії Ангелова? Будь ласка. Дивіться на літеру А. Літера А, Ак, Ам, Ан, Ангелов… Номер? Он він! 82 742. Тепер книгу обліку сюди. Сторінка 142. Де Ангелов? От Ангелов. Узято в Ангелова 18 грудня 1918 року: рояль «Беккер» № 97 012, табурет до нього м'який, бюро дві штуки, гардеробів чотири (два червоного дерева), шифоньєр один і таке інше… А кому дано?.. Дивимось книгу розподілу. Той самий номер 82 742… Дано… Шифоньєр — у міськвійськкомат, гардеробів три штуки — в дитячий інтернат «Жайворонок»… І ще один гардероб — в особисте розпорядження секретаря Старпродкомгубу. А рояль куди пішов? Пішов рояль у соцзабез, в 2-й будинок. І по цей день там рояль є…

«Щось не бачив я там такого рояля», — подумав Остап, згадавши сором'язне личко. Альхена.

— Або, приміром, в управителя канцелярії міської управи Муріна… На літеру М, отже, і треба шукати. Все тут. Усе місто. Роялі тут, козетки всілякі, трюмо, крісла, канапочки, пуфики, люстри… Сервізи навіть, і ті є…

— Ну, — сказав Остап, — вам пам'ятник нерукотворний треба поставити. Однак ближче до діла. Приміром, літера В.

— Є літера В, — охоче обізвався Коробейнкков. — Зараз. Вм, Вн, Ворицький, № 48 238 Вороб'янінов, Іполит Матвійович, батько ваш, царство йому небесне, великої душі був чоловік…