Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

— Цього не можна.

— Чому?

— Там доведеться прописатись.

— З паспортом не гаразд?

— Та ні, з паспортом усе гаразд, але в місті моє прізвище широко відоме. Піде поголос.

Концесіонери замріяно помовчали.

— А прізвище Міхельсон вам подобається? — несподівано запитав прекрасний Остап.

— Який Міхельсон? Сенатор?

— Ні. Член спілки радторгслужбовців.

— Я вас не розумію.

— Це через брак технічних навичок. Не будьте невинним ягнятком.

Бендер витяг із зеленого піджака профспілкову книжку і передав Іполитові Матвійовичу.

— Конрад Карлович Міхельсон, сорока восьми років, безпартійний, не одружений, член спілки з тисяча дев'ятсот двадцять першого року, надзвичайно моральна особа, мій добрий знайомий, здається, друг дітей… Але ви можете не дружити з дітьми: цього від вас міліція не зажадає.

Іполит Матвійович зашарівся:

— Та чи зручно це?

— Порівняно з нашою концесією цей вчинок, хоч і передбачений Карним кодексом, проте має невинний характер дитячої гри в панаса.

Вороб'янінов все-таки затявся.

— Ви ідеаліст, Конраде Карловичу. Вам іще пощастило, а то, уявіть собі, раптом вам довелось би стати яким-небудь Папа-Христозопулом або Зловуновим.

Одразу ж дано згоду, і концесіонери, не попрощавшись із Тихоном, вибрались на вулицю.

Зупинились вони в мебльованих кімнатах «Сорбонна». Остап переполошив увесь невеликий штат готельної обслуги. Спершу він оглядав номери на сім карбованців, але був невдоволений з їхнього вмеблювання. Оздоблення номерів на п'ять карбованців сподобалось йому більше, але килими були якісь облізлі і обурював запах. У номерах на три карбованці було все гаразд, за винятком картин.

— Я не можу жити в одній кімнаті з пейзажами, — сказав Остап.

Довелось оселитися в номері за карбованець вісімдесят. Там не було пейзажів, не було килимів, а меблювання було строго додержано: два ліжка і нічний столик.

— Стиль кам'яного віку, — схвально зауважив Остап. — А доісторичні тварини в матрацах не водяться?

— Як на який сезон, — відказав лукавий коридорний, — якщо, приміром, губернський з'їзд який-небудь, то, звичайно, нема, бо пасажирів буває багато і перед ними роблять генеральну чистку. А іншим часом справді трапляється, що й набігають. Із сусідніх номерів «Лівадія».

Того ж дня концесіонери побували в Старкомгоспі, де дістали всі потрібні відомості. Виявилося, що житловідділ був розформований 1921 року і що великий архів його був з'єднаний з архівом Старкомгоспу.

До справи взявся великий комбінатор. Надвечір компаньйони вже знали хатню адресу завідувача архіву Варфоломія Коробейникова, колишнього чиновника канцелярії градоначальства, нині службовця конторської праці.

Остап прибрався в гарусний жилет, вибив об бильце ліжка піджак, видурив в Іполита Матвійовича карбованець двадцять копійок на представництво й попрямував з візитом до архіваріуса. Іполит Матвійович залишився в «Сорбонні» і, хвилюючись, почав ходити в прогалині поміж двома ліжками. «Цього вечора, зеленого й холодного, вирішувалась доля всього задуму. Якщо пощастить дістати копії ордерів, за якими розподілялись вилучені з вороб'яніновського особняка меблі, можна вважати, що справа наполовину вдалася. Попереду чекали ще труднощі, звичайно, неймовірні, але нитка була б уже в руках.

— Аби нам ордери дістати, — прошепотів Іполит Матвійович, падаючи на ліжко, — аби нам ордери!..

Пружини розбитого матраца кусали його, як блохи. Він не відчував цього. Він ще неясно уявляв собі, що станеться після одержання ордерів, але був певний, що тоді все піде як по маслу: «А маслом, — чомусь крутилося у нього в голові, — каші не зіпсуєш».

Тим часом каша заварювалась велика. Опанований рожевою мрією, Іполит Матвійович перекидався з боку на бік на ліжку. Пружини під ним мекали.

Остапові довелося перетяти все місто. Коробейников жив на Гусищі — околиці Старгорода.

Там жили переважно залізничники. Іноді над будинками, по насипу, обгородженому бетонним тонкостінним муром, із сопінням заднім ходом проходив паровоз. Дахи будинків на мить опромінювались спалахами паровозної топки. Іноді котились порожні вагони, іноді вибухали петарди. Серед халуп і тимчасових бараків тяглися довгі цегляні корпуси іще вогких кооперативних будинків.

Остап поминув світлосяйний острів — залізничний клуб, у папірці перевірив адресу і зупинився біля будиночка архіваріуса. Він крутнув дзвінок з опуклими літерами «прошу крутити».

Після довгих запитань, «до кого» та «чого», йому відчинили, і він опинився в темному, заставленому шафами передпокої. У пітьмі хтось дихав на Остапа, але нічого не говорив,

— Де тут громадянин Коробейников? — запитав Бендер.

Мовчазнодишна людина взяла Остапа за руку і ввела до освітленої висячою гасовою лампою їдальні. Остап побачив перед собою маленького дідка — чепуруна з надзвичайно гнучкою спиною. Не було жодного сумніву, що цей старий і є громадянин Коробейников. Остап без запрошення присунув стілець і сів»

Дідок небоязко дивився на самоправця і мовчав. Остап ґречно почав розмову перший:

— Я до вас у справі. Ви служите в архіві Старкомгоспу?

Спина дідкові зарухалась і вигнулась — на знак згоди.

— А перед тим служили в житловідділі?

— Я скрізь служив, — сказав старий весело.

— Навіть в канцелярії градоначальства?

При цьому Остап граціозно посміхнувся. Спина дідка довго гадючилась і нарешті зупинилась у положенні, яке свідчило, що служба в градоначальстві — діло давнє і що все держати в пам'яті річ абсолютно неможлива.

— А дозвольте все-таки довідатись, чим зобов'язаний? — запитав хазяїн, з цікавістю дивлячись на гостя.

— Дозволю, — одказав гість, — Я —