Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

хвилину (був якраз базарний день) залунали перелякані голоси: «Бик сказився!»

Приголомшена цією дикою метушнею - людьми, які з криком бігали туди-сюди, колесами, що наїжджали, оскаженілими биками, що мали от-от з’явитись, хлопцями, що билися, і нянькою, яку серед усього цього переполоху роздирали на шматки, Флоренс зойкнула і кинулась навтьоки. Вона бігла, доки ставало сили, думаючи, що й Сюзанна біжить за нею, а тоді спинилася, пригадавши, що друга нянька лишилася позаду. Дитина озирнулася і, пройнята невимовним жахом, заламала руки - вона була сама-самісінька.

- Сюзанно! Сюзанно! - гукала Флоренс, нетямлячись з переляку й сплескуючи руками.- Ой, де ж це вони? Де вони?

- Де вони? - перепитала якась стара, що чимдуж шкандибала через вулицю їй навперейми.- А чого ти від них тікала?

- Я злякалася,- пояснила Флоренс,- і сама не знала, що зі мною. Я думала, вони тут. Де ж вони?

Стара взяла її за руку:

- Я тобі покажу.

То була огидна баба з червоними обідками під очима, а губи її дрижали та плямкали навіть тоді, коли вона мовчала. На ній було мізерне дрантя, і несла вона перекинуті через руку якісь шкірки. Здавалося, вона вже довший час бігла слідом за Флоренс, бо геть засапалася. Спинившись, щоб звести дух, стара стала ще огидніша - її зморшкувате обличчя й шия конвульсивно тіпалися.

Флоренс зробилося страшно, і вона розгублено перебігла поглядом по вулиці, яка вже от-от і кінчалася. То була відлюдна місцина,- швидше задвірки, аніж вулиця,- де, опріч неї самої та старої, не було ні душі.

- Тепер вже нема чого лякатися,- сказала стара, все ще цупко тримаючи її за руку.- Ходім зі мною.

- Я... я вас не знаю,- вагалася Флоренс.- Як вас зовуть?

- Місіс Браун,- відповіла та.- Добра місіс Браун.

- А вони далеко? - спитала Флоренс, вже готова рушити з місця.

- Сюзанна недалеко,- заспокоїла її стара,- а решта всі біля неї.

- А їм нічого не сталося? - вигукнула Флоренс.

- Анічогісінько,- відповіла добра місіс Браун.

Почувши це, дитина сплакнула з радості й охоче пішла за старою, час од часу, проте, поглядаючи на її обличчя - зокрема, на її потворний рот - і питаючи себе, чи не схожа вона на лиху місіс Браун, якщо така існує.

Вони пройшли небагато, але все через якісь дуже незатишні подвір’я і закутки, де сушилася цегла та черепиця. Потім стара звернула в брудний завулок, де в чорних ритвинах не просихало болото, і спинилася перед злиденною халупою, зачиненою на замок так надійно, як тільки можна зачинити будинок увесь в дірках та шпарах. Одчинивши двері ключем, що був у неї під капелюхом, стара заштовхнула дівчинку до кімнати, де на підлозі лежало гамузом якесь різнокольорове лахміття, купа кісток і купка пересіяного попелу, чи то пилу. Меблів не було - тільки стіни та стеля, зовсім чорні.

Дівчинка так налякалася, що не могла вимовити й слова, і здавалося, вона от-от знепритомніє.

- Ну-ну, не будь телям,- сказала добра місіс Браун, трусонувши нею й приводячи тим до тями.- Я тобі нічого не зроблю. Сідай на ганчір’я.

Флоренс скорилася, простягнувши до старої, ніби у благанні, стулені руки.

- І зовсім не збираюся тримати тебе тут більш як годину,- запевнила її місіс Браун.- Ти хоч тямиш, що я кажу?

Дитина ледве спромоглася відповісти: «Так».

- Тоді,- мовила добра місіс Браун, і собі присідаючи на купу кісток,- не дратуй мене. Не будеш дратувати, то я тобі нічого поганого не зроблю. А роздратуєш - уб’ю. Вб’ю, коли тільки захочу,- навіть у тебе вдома, у власному ліжку. Ну, а тепер кажи мені, хто ти така, чия ти і все інше.

Загрози та обіцянки старої, страх образити її і звичка, невластива звичайній дитині, але природня для Флоренс - зберігати спокій і стримувати свої почуття, надії і страх - допомогли їй виконати наказ і розповісти все, що вона могла розповісти про себе. Місіс Браун пильно вислухала її.

- То, значить, ти Домбі, га? - ствердила місіс Браун.

- Так, мадам,

- Мені потрібна ця гарненька сукенка, міс Домбі,- сказала добра місіс Браун,- і цей капелюшок, а ще нижня спідничка чи, може, й дві: одне слово, все, що в тебе зайве. Ну-бо, скидай!

Флоренс квапливо, скільки дозволяли їй тремтячі руки, зробила, як наказано, не спускаючи наляканих очей з обличчя місіс Браун. Коли вона зняла з себе всі перелічені цією леді частини свого туалету, стара, не поспішаючи, переглянула їх і, здавалося, залишилась задоволена їхньою якістю і вартістю.

- Гм! - мовила вона, оглядаючи крихкотілу дівчинку.- Нічого путнього, крім черевиків. Мені потрібні й черевики, міс Домбі.

Бідолашна Флоренс скинула їх так само спішно, рада, що має чим задобрити місіс Браун. А та, порившись у купі лахміття, витягла з самого споду кілька підхожих ганчірок, зовсім стару, геть заношену мантилью й жалюгідні залишки підібраного десь на звалищі капелюха і наказала Флоренс одягтись у ці вишукані шати. Оскільки все це було схоже на прелюдію до визволення, дитина якомога охочіше виконала й цей наказ.

Кваплячись натягти капелюха,- якщо можна назвати капелюхом те, що більше нагадувало підкладку для носіння вантажів на голові,- вона заплутала його в своєму розкішному волоссі. Добра місіс Браун витягла здоровенні ножиці і впала у несказанну лють.

- І треба ж було зіпсувати мені настрій! - скрикнула вона.- Дурне теля!

- Вибачте, будь ласка,- задихано мовила Флоренс.- Я не знала. Я ненавмисне.

- Ненавмисне! - зарепетувала місіс Браун.- А я що - навмисне?! Ах, боже милий! - гукнула вона, у дикому запалі куйовдячи дитячі кучері.- Та будь-хто на моєму місці повтинав би насамперед їх!

Флоренс так зраділа, що місіс Браун потрібне лише її волосся, а не голова, що не стала ні проситися, ані опиратися, тільки підвела свої лагідні очі на обличчя цієї добросердої жінки.

- Якби не моє власне дівчисько, з таким-то пишним волоссям - а вона далеко звідси, в чужих краях,- сказала місіс Браун,- я б тобі все до решти постинала. Так, вона далеко тепер, дуже далеко... Ох-хо-хо!

Вигук цей був зовсім не мелодійний, але, підсилений вимахуванням кощавих рук і повний щирого розпачу, він