Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

ні для чого розповідати темні історії. Дурні й так нічого не розуміють. Найголовніша задача — обдурити розумного. І головне, що не треба натирати мозолі, вигадуючи, що світ за вашими сраними вікнами — то тимчасове явище. І мені часто хочеться бачити людські історії, їхні помилки. Тоді більше певності, що в часі відшукається щось гарне.

Тож наш радник займався витонченим вереском. Естетичним вереском, ніжно пукнувши у шовкові шаровари. Вереск скидався на скімлення кучерявої болонки. Початком він дуже соромився, навіть намагався приховати цей вереск, який невідомим тобі дивом уміщував у собі сміх, подив, плач, гнів і всілякі накопичені тисячоліттями маленькі штришки, голосові тобто інтонації, наголоси, вже не кажучи про фізичне існування: я часто думав про нього, віддаючись на поталу солодкавим думкам, зовсім протилежним, наче у вагоні метро, що поволі виповзає триоким аскаридом синіми лезами колії, огинаючи звивисті кишки метрополітену, обліплені капілярами кабелів; і ця необхідність пантрувала мене на межі маніакальної ідеї, проте Блох їхав знайомитися з ним тільки зараз, якщо не рахувати обісраних радникових штанів. Для Лізки радник взагалі не був втаємниченою історією, а як на мене, то давно було видно, наче зазирав у іграшковий калейдоскоп — початок і кінець. Альфа і Омега. Хоч я і буддист. Запах анаші вибиває мене з рівноваги. Тихий божевільний дзвін у вухах. Весь час дзвін.

Викуривши кальян, радник у товаристві нашої проститутки відверто нудьгував, і наша затія могла накритися: ну хіба що вона вибила для своїх родичів кілька метрів на Байковому цвинтарі, але це справи ніяк не змінювало. Його обтяжували генеральські погони; він розумів безпринципність свого існування, і сам цим розумінням труївся, а дівка тупо і вперто не хотіла та і не вміла приховувати свою професію. І тому радник спостерігав кілька тижнів за її поведінкою з подвоєною цікавістю і підозрілістю. Його притамоване, з часом забуте відчуття невдахи примушувало його руки, його голову проробляти зайвий раз порухи, доводячи часом всю його істоту до психомоторного стану. Він слабував на пам'ять, але не настільки, щоб повірити у неіснування минулого. Він міг бути щирим тільки з собою, коли його погляд набирав виразу задоволеного статево жеребця, від милування вкраденими речами в тому чи іншому кінці країни. І це навіть не клептоманія. Це щось чарівніше. Найлегше у світі переконати себе. Якщо ви переконуєте світ, то пошиваєтеся в дурні разом зі світом. Найлегша проблема, яка не варта навіть статевих проблем. Його погляд на вкрадені речі — щось більше, пафос, туга за втраченим, хоч і задрипаним міфічним раєм. А ще тому, як особа істерична, за роки свого життя радник викохав у собі щось жіноче: його відразу помічали по витончених руках. А загалом — це щось середнє між єхидною і тхором. Проте останні домінанти проявилися у його товариша, але про нього змовчу.

Авто хурчало, заздалегідь обходячи зупинки, темні місця, де могла бути засідка. Лізка важко дихала на задньому сидінні, то впадала у глибокий сон, то піднімала голову, жмурячи очі від волохатих ліхтарів, білого снігу. Вона трималася міцно за кисть Блоха обома руками, щось шепотіла, впадаючи у сон, вона кликала незрозумілих людей, давно забуті на Чоколовці імена авторитетів, а сніг валив, а Блох пестив її руки, наче тільки вчора взяв її дівочість, полишивши десятий клас, батьків, вони кинулися у небезпечні мандри життя. Але таке ото життя. Ілюзії не мають запахів. Білий пес, розгрібаючи сніг, біг за нами від зупинки до зупинки: дурнуватий Бокін підгодовував його гнилою ковбасою, іноді сервелатом, і він біг за нами, бо в хурделиці ніяк не міг розшукати Бокіна. Ми їхали від зупинки до зупинки, авто прошивало чорною сигарою білу пустинь. На Караваєвих дачах я трохи припинив авто, спостерігаючи крізь затемнене скло, як набігають електрички, а квадрати будинків підвисають у фіолетовому мороці. Лізка подалася вся, прокинулася зовсім, вигнулася спиною, наче готова когось покликати, а потім відкинулася на плече Блоха зовсім і закусила передніми білими різцями край його коверкотового мишастого кольору пальта. Два велетенських ока світили на мене розуміюче і поштиво. Очі говорили одне: треба мовчати, бо нічого не отримаєш. Але я знав, що й так візьму. Я її возив до нашого радника. її довге, незважаючи на невисокий зріст, тіло, тіло гончої, витренуване голодом, розпустою: от сучка, я таки б їй вгородив…

Радник уподобав Лізку. Вона несподівано з'явилася в його офісі, пройшлася, зупинилася і зникла. Я сидів у авто напроти будинку і погладжував ізраїльську гвинтівку. Але радник вибіг сам. Це була жінка його мрії. Він розпустив нюні. З того і почалося. Вона приїздила у вільний час до радника. Я, за наказом Блоха, вдавав, що шпигую. Але не думаю, що це щось змінило б, Лізка тут мала більше повноважень, ніж я. Вона володіла тілом Блоха. У радника висів на стіні портрет аятоли Хомейні. Лізка скинула на нього лукаво оком, затим почала повільно, облизуючи свої соковиті губи, стягувати чоботи з точених ніг. Радник збудився і почав молоти всяку нісенітницю, Лізка у відповідь — свою. Вони говорили однією мовою, якоюсь незрозумілою мовою радника, що з дитинства кохався у чорно-білих порнографічних малюнках, онанізмові, яблуневому вині. Щелепа радника теліпалася, як підвішена, а тоненька павутинка слюнів зателіпалась у повітрі. Гуділо дротами бабине літо. У мене щось упало всередину, і я зрозумів, що це кінець, до мене дійшло, що це таке страшне слово, яке обпікає і нищить, котре примушує нищити: кохання. Кохання — штовхання. Я міг здогадуватися, що там буде, що там проходить, там… А зараз білий пес навіжено розгрібав лапами сніг, шукаючи шматка ковбаси. Я колись приб'ю Бокіна. А Лізка зовсім інша зараз. Вона тиха і домашня, вона думає про Блоха і ні про кого не хоче зараз думати; завтра буде щось інше, але вона лишить у собі ту кількість, немислиму кількість вимученого, що привело її до чогось більшого, ніж панель і сопливі обіцянки Димика. Тільки от радник… Він коштував нам життя. Інакше не могло бути. Але я не перестаю про нього думати, я не перестаю думати, як він спробував поділитися Лізкою зі своїм товаришем. Коли цей товариш, якась у минулому есбеушна підстилка, заходив до кімнати, то у ніс шугало спермою, жіночими парфумами і тхорами. Тхорів більшість мешканців цього грандіозного вулика нікчемностей не бачили, але я поручуся — запах, нещодавно відпущені вуса, одутлуватість — усе засвідчувало і підводило до того різновиду. Лізка — захололі озера. Блох не хоче її гріти. Мені