Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

знову ж, належить до царини популярної психології (5): залишайтеся собою. Про це Воннеґут говорить більше: зокрема, наводить приклад Джозефа Конрада, для якого англійська була аж третьою мовою письма й тому на стиль викладу нашарувалися елементи французької та рідної польської. За логікою Воннеґута, така багатошаровість робить стиль багатшим, тобто він рекомендує «залишатися собою», найперше, мовно.

Шоста й сьома порада перегукуються з першими чотирма, й тому їх, згадуючи зазначений есей, часто пропускають: (6) кажіть те, що намітили сказати, тобто виконайте врешті перший пункт і не відхиляйтеся від теми, яка вас цікавить; (7) пожалійте читачів — це, знову ж, про виклад. Пам’ятайте, що комусь доведеться тратити час на написане, а тому будьте лаконічними й точними, щоб того часу пішло небагато.

Восьмий пункт ще раз характеризує Воннеґута як вправного та навіть педантичного лектора, а також як письменника-хулігана (8): шукайте справді детальних порад — і далі посилання на якусь із книжок про стиль когось із американських педагогів. Думаю, при цьому сам автор добре розуміє, що ми прийшли не стільки по його поради (вони доволі стандартні), а по чергову порцію дотепів та парадоксів, які саме і є фірмовою ознакою стилю Воннеґута. Але про це трохи згодом.

Чотири сюжети Воннеґута

Час від часу у різних есеях, лекціях та інтерв’ю Воннеґут повертається до своїх улюблених сюжетних схем, які складали основу його магістерської роботи, що так і не була написана. Знову ж, цілком можливі варіації, проте базових схем сюжету чотири і, так чи інакше, до них можна звести більшість творів світової літератури. Звісно, мова не про тематику творів, а про їхню структуру, тобто формальну побудову.

На думку Воннеґута, читачів у творі найбільше переймає чергування успіхів та нещасть у кар’єрі персонажа, з яким вони себе ототожнюють. Найбільш поширеним є сюжет про нещастя, яке трапилося в житті людини, якій загалом велося добре. Читач співпереживатиме у випадку життєвого краху персонажа, а потім зацікавлено стежитиме за його спробами виборсатися з прикрих обставин і, врешті, потішиться його перемозі (структура А).

Однак буває все набагато складніше й обставини розвиваються «від поганого до ще гіршого» (структура В). Якщо структура А притаманна героїчним казкам або романтичним творам, де персонажам доводиться на шляху до перемоги подолати численні труднощі й перешкоди, то структуру В бачимо в трагедіях та деяких модерністських текстах (Воннеґут згадує тут «Перетворення» Кафки).

Структура С доволі схожа на першу, проте трохи складніша, ніби двотактна: персонаж від початку є пересічною людиною, тому спершу переживає злет, підйом, а вже потім доля та обставини завдають йому ударів. У «другому такті» він чи вона знаходять у собі сили боротися і, знову ж, перемогти. Таку структуру мають, як правило, реалістичні твори, навіть якщо втішний фінал суперечить їхній загальній логіці. Читачі люблять «щасливі кінцівки», наголошує Воннеґут, цього їх позбавляти не варто. (Завершення романів у самого ж письменника я б радше назвав парадоксальним, хоча це таки щастя, коли бачиш перед смертю, що убитий тобою колись друг насправді живий, не знаючи, що це лиш галюцинація, генерована добрим (!) комп’ютером).

Нарешті, чи не найархаїчніша структура D, характерна для романів виховання, окремих казок та навіть Нового Заповіту. Дотепний Воннеґут називає її сюжетом Попелюшки: героїня первісно перебуває у дуже незавидному, навіть упослідженому становищі, далі, крок за кроком, з допомогою Хрещеної та сприятливих обставин, піднімається вгору — і зненацька втрачає все в один момент! Але вже наступної миті, коли кришталевий черевичок повернуто, героїня злітає ще вище й назавжди.

Мені особисто в усіх цих міркуваннях Воннеґута надзвичайно імпонує практична простота такого струк-турування. Хочете розповісти історію, — наче промовляє Воннеґут, — то ось, візьміть та розкажіть про чиюсь пригоду й чи стала людина після неї щасливіша, ніж була до того. Зрозуміло, що більші історії складаються з менших, теж украй простих. Отак, розповідаючи пригоду за пригодою, можна написати й великий роман. Скидається на те, що так писав і сам Воннеґут і, можливо, саме в цьому — у простій розповідності — його основна творча фішка.

Основні правила письма Курта Воннеґута

• Пишіть так, щоб абсолютний незнайомець не пошкодував витраченого на читання часу.

• Варто дати читачам хоча б одного персонажа, з яким він чи вона себе ототожнюватимуть.

• Кожен персонаж має хотіти чогось, навіть якщо це просто склянка води.

• Кожне речення мусить робити одне з двох — розвивати когось із персонажів або рухати дію.

• Починайте якомога ближче до кінця історії.

• Будьте садистами! Нехай із персонажами трапляться жахливі речі.

• Намагайтесь захопити [своїм текстом] одну конкретну людину.

• Дайте читачеві так багато інформації і так швидко, наскільки це можливо.

Створи собі інший вимір

Якби світ був досконалим, Курт Воннеґут став би найвеселішим із письменників. Він і так ще надзвичайно життєрадісний, як для ситуації, коли падають бомби (на Дрезден, на Хіросіму) і постійно починаються нові війни. Нагадаю, це ветеран, який чудом вижив, повернувся і спромігся почати писати. Просто сміх має заглушити біль, а що світ і далі нітрохи не порозумнішав, то й сам сміх згірк та почорнів.

Думаю, у Воннеґута є три великі творчі секрети — три потужні чинники, що привертали та привертають увагу до його творів. Сам він — ні, сам він чітко про це не говорить. Зі сказаного ним можемо робити хіба що висновки, які у перспективі приведуть нас до розуміння справжніх його know-how. Так, гумор є першим із них.

Бо як ми читаємо твори Воннеґута? Читаємо і сміємося, правда ж? Сторінка за сторінкою додають нам все нових приводів для сміху. О, звісно, ми часто будемо кривитися й запевняти себе, що сказане абсурдне й навіть звучить зовсім по-ідіотськи, ми навіть соромитимемося тих кумедних ситуацій, але читати і сміятися не переставатимемо. Просто там, у Воннеґута, світ виглядає значно гіршим, тупішим, ніж наш із вами, — і нам стає трохи краще, ми сміємося із полегшенням. Тому перша справжня порада від Воннеґута мала б звучати так: жартуйте! За будь-яку ціну, навіть якщо світ довкола буде стертий на порох, навіть якщо побачите ядерний гриб — пожартуйте про це.

Другий його секрет — це, звісно, проста задушевна розмова. У нас увесь час враження, що автор підсів до нашого столика в барі (пам’ятаєте про фермера з