Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

перестали бути уявними. Як і для чого читати фентезі? Візьміться, коли люди навколо дратують. Бо ніщо так не повертає віру в людину, як добряча історія про ельфійських найманців або безпросвітно жорстоких орків. З іншого боку, навіть вампіри бувають людяні та красиві — і ми це добре знаємо.

3. Чим лякає Лем? Фантастичні об’єкти ближчі, ніж нам здається

Там, де література впритул наближається до жаху, вона пропонує і варіанти заступництва та подолання жахливого. Ні, ну зрозуміло, що в класичному хоррорі, коли наприкінці загинуть всі й жорстокий автор чи авторка не врятують навіть закоханих, особисто ми, читачі, зможемо заспокоїти себе, лише відклавши прочитану книжку, — це не про нас! У нас тут сонце, літо і блендер міксує цитрусові з полуницею. Умовність книжки гарантує повернення у наш світ, де не все так страшно. Відчуваємо полегшу. Подібно і після антиутопій чи похмурих фантазій кіберпанку. Але фентезі, сай-фай (science fiction — наукова фантастика), детектив обіцяють нам звільнення та надію одразу — ще в межах самого сюжету.

Наукова фантастика ніколи не мислить себе фантазією. Це наука, що стала художнім текстом. І вона про те, у що зараз вірять найбільше — про технологію. Саме ця могутня заступниця має нас порятувати. Де наші ліки від раку, де запасні органи? Де гіперстрибки крізь час та простір? Де суперенергія, що всіх зігріє та нагодує? Врешті, де наші піґулки безсмертя? Всі ми віримо, що вже скоро.

Фентезі? Казки — це все одно казки, — скаже бородатий завлабораторією фізичного факультету X університету Y в місті Z. Які монстри? Яка магія? Може, ви ще мольфарів бачили з вовкулаками та русалками? Ні, наша цивілізація цінує експеримент, продовжує довіряти системному аналізу й крок за кроком наближується до розв’язання найскладніших сучасних проблем. Серйозні люди, — скаже він, — читають наукові монографії. А для вас, менш тямущих, ми готові роз’яснити наші відкриття на пальцях у популярних виданнях. Серйозні люди читають нон-фікшн, — підсумує він і ствердно струсне добре доглянутою бородою. А як же поезія? — запитаємо ми його.

Наукова фантастика є поезією серйозних людей, які вірять в науку. Вона дозволяє те, що й будь-яка поезія, — мріяти. Як ми читаємо фантастичні тексти? Читачів тут зразу занурюють у специфічний світ, віддалений від них на n років (фантастичний твір діятиме на аудиторію тим яскравіше, чим ближчою буде його перспектива). Це умовний світ, але базовано його не на чистій вигадці, а на цілком науковому прогнозі. Тобто це обов’язково вірогідний світ, що колись цілком може постати. У тому й перевага: найазартніше нам читати, що буде за 10-20 років, адже той світ і зміни в ньому стосуватимуться і нас самих. Ми доживемо і побачимо. Хоч у цьому й ризик: ми таки побачимо, чи праві були автор/авторка й чи добрі вони фантасти. Ефективність творів сай-фаю визначає час.

З іншого боку, хоч ніхто й не перестав читати Жуля Верна, бо його передбачення, у більшості, вже позбувалися (він був саме науковим фантастом, як бачимо), проте його прогнози, відбувшись, втратили актуальність, і ці тексти безжально та рішуче відігнані у підліткову літературу. Інша справа — Герберт Веллс. Адже його найсміливіші візії («Машина часу», «Людина-невидимка») ще не збулися. Не відбулося ні нашестя марсіан з «Війни світів», ні олюднення тварин, як у романі «Острів доктора Моро» (навіть коли Булгаков через 29 років після британця напише у 1925-у «Собаче серце», сюжет все ще ви-даватиметься фантастичним). Тобто в ідеалі нам потрібен твір, що обіцятиме науковий прорив от-от, але здійснення обіцяного все відсуватиметься. Для наукового прогресу то недобре, але для літератури та читачів якраз. Справжня сильна фантастика приваблює нас яскравим майбутнім або лякає ним.

Тому більшість добрих фантастів науявляли речей, до котрих нам ще належить рухатися. Електромобіль у бік Марса ми вже запустили, але що там, на самій планеті, які монстри чи істоти й чи доброзичливі вони, досі знає хіба Рей Бредбері. Те саме і з реакціями розумних комп’ютерних систем: цілий жанр — кіберпанк — побудовано на передчутті небезпек, якими загрожують нам алгоритми, що зненацька вийдуть з-під контролю. Є оптимістична фантастика, де технологія нас рятує від жахів реальності. Проте є й фантазії про страшну реальність, в якій технологія починає убивати. Врешті, чому ми вирішили, що інопланетні істоти або досконалі комп’ютери повинні нас любити чи бодай толерувати? «Люди — це вірус, хвороба, — говорить закамуфльована під стильного агента програма-убивця Сміт напівживому повстанцю Морфеусу, — а ми — ліки.» За звичними нам страхами повсякдення лежить ще більший страх: що технологія не справиться, не порятує.

Жуль Верн був оптимістом і вірив у можливості людини, а Герберт Веллс, навпаки, ставився до такої віри скептично й писав, щоб застерегти людство від жахливих примар самознищення. Ці двоє фактично починають жанр наукової фантастики у ХІХ сторіччі (Верн пише найінтенсивніше у 60-ті, а Веллс — у 90-ті). Й надалі всі письменники жанру приєднуються до однієї з цих партій: оптимісти або скептики.

Фантастів багато. Більш відомі в літературах країн, які у ХХ сторіччі змагалися за технологічну першість — СРСР та США. Щоправда, у Радянському Союзі виникає проблема: як і багато що, цей жанр викликає підозру, бо ж стосується не реальності, а умовності. Тоталітарна система просто не любить, коли люди замріюються й бачать різні шляхи, якими можна прийти у майбутнє. Бо насправді шлях може бути лише один — той, який вкаже партія. І майбутнє без варіантів — комуністичне. Тому за всього огрому науково-фантастичних творів, друкованих у «Технике молодёжи» та інших відповідних радянських журналах, серйозних та все ще актуальних радянських фантастів усього два, та й ті брати — Стругацькі. Їхні романи цікаво читати й зараз, хоча інколи вони звучать кумедно: цікаво, бо бачимо, про що тоді таки мріяли і яке майбутнє уявляли, а кумедно, оскільки у них інколи проблискує така наївна та чиста віра в людину, що аж плакати хочеться від розчулення.

Троє провідних американських фантастів того ж часу, середини ХХ сторіччя, пишуть трохи жорсткіше. Роберт Хайнлайн відомий космічно-імперіалістичним романом «Зоряний десант» (1959), Артур Кларк ставить серйозні екзистенціалістські питання (відповідальність, самотність, мета) в циклі «Космічна одіссея» (1968-1997) плюс Айзек Азімов, що чи не вперше міркує про можливість машинної свідомості в «Я, робот» (1951). Проте всі вони все ще доволі оптимістичні щодо можливостей людини — достатньо згадати відомі три закони робототехніки від Азімова: робот не зашкодить