Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

стільки, скільки міг витримати. Або ж, коли мамин чек затримувався, скільки міг собі дозволити. Змившись угорі за течією, барельєфний Сміттяр губиться в сірому світлі, ось Слотроп пропливає повз знак Вілла Стоуніблока, Дж. Пітера Пітта, Джека Кеннеді, сина посла — чуєш, де той Джек, цур йому й пек? Якби хто-небудь і врятував гармоніку, то один лишень Джек. Слотроп захоплюється ним здалеку — Джек атлет, добрий, у Слотроповому класі всі його люблять. Щоправда, на історії трішки схибнувся. Джек… можливо, він не дав би їй упасти, здолав би якось тяжіння? Тут, на переході до Атлантики, запахи солі, водоростей, тління слабко докочуються до нього, як шум хвилерізів, так, схоже, Джек би зумів. Заради ще не зіграних мелодій, мільйонів можливих блюзових рядків, нот, що звучать на офіційних частотах, колінець, на які Слотропові не вистачить дихання… наразі не вистачить, але настане день… ну, принаймні, якщо (коли…) він віднайде інструмент, добряче промоклий, значно легше буде грати. В унітазі таку обнадійливу думку затишно нести із собою донизу.

Плиг в очко — ану поглянь!

Треба ж, отаке утяв!

Тільки щоб ніхто не сцяв —

Їппі діппі діппі твань…

Цієї миті накочується якийсь моторошний сплеск згори, гуркіт наростає припливом, запакований по самісіньке «фе» хвилевий фронт лайна, блювотини, туалетного паперу та волохняшок лайна з волоссям у химерній мозаїці налітає на переляканого Слотропа, наче потяг підземки на бідолашну жертву. Тікати нема куди. Скам’янілий, він озирається через плече. Стіна височіє і тягне за собою довгі мацаки засраного паперу, нарешті удар — ГААХХХ! Він пробує, мов жаба, останньої миті хвицнути, але його вже змиває стовп зливної води, темний, немов телячий холодець, по хребту між лопатками, папір рветься, обліплює губи та ніздрі, все довкола нуртує і смердить лайном, а він змушений відмахуватися віями від налиплих на них крихітних волохняшок гімна, а це гірше за торпедну атаку япошок! Брунатна маса плине далі, тягне його, безпорадного, за собою… схоже, він бовтається догори дриґом — хоча у цьому вирі лайна до пуття й не второпаєш, оку нема за що зачепитись… час від часу він треться об якісь корчі, а може, об якісь кучеряві деревця. Спадає на думку, що він давненько не торкався твердої поверхні — відколи почав перекидатися, якщо він і справді перекидається.

Під кінець бурі довколишні сутінки починають світлішати. Щось таке, наче досвіток. Мало-помалу кружляння спиняється. Останні жмути гімняного паперу, майже пульпа, відступають… бридкі, розчиняються, пливуть геть. Його заливає зловісне світіння, водянисте й крапчасте, аби лиш ненадовго, бо чого від нього чекати? Але в цих пустищах живуть «контакти». Знайомі. У шкаралупі старих і, схоже, непоганої кладки руїн — одна вивітрена клітка за іншою, багато безверхих. У чорних печах палають вогнища, в стандартних іржавих бляшанках з-під лімської квасолі от-от закипить вода, дірявими димарями здіймається пара. А вони сидять собі на вичовганих плитах підлоги і роблять щось… як би сказати ліпше… щось ледь не релігійне… Спальні облаштовані як слід, лампи вмикаються і світять, зі стін і стель звисає оксамит. До останньої забутої і вкритої пилюкою синьої пацьорки під «Кейпгартом[81]», до останнього висхлого павучка та мережива складок на ворсі килимів химерність цих жител його страшенно вражає. Тут рятуються від лиха. Не обов’язково від змиву в Туалеті — тут це лише можлива халепа, за цим прадавнім небосхилом, у його роз’їденій одноманітності, — але від чогось такого, що моторошно впало на країну і чого бідолашний змоклий Слотроп не годен ані роздивитися, ані почути… ніби тут щоранку Перл-Харбор невидимо валиться з неба… У волоссі туалетний папір, у правій ніздрі застрягла волохата і туга волохняшка. Тьху, тьху! На цьому ландшафті безмовно вгадується розор і занепад. Ані сонця, ані місяця — лишень довгі пологі хвилі світла. Це негритянська волохняшка гімна, він знає напевне, коли намацує — вперта, наче зимова шмаркля. Видирає нігтями, до крові. Стоїть поза цими комунальними кімнатами і приміщеннями, на власному пустельному високогір’ї, рудувато-коричневий яструб — два яструби — пливуть у повітряному потоці, оглядають виднокруг. Холодно. Вітряно. Слотроп відчуває лише свою окремішність. Кличуть до себе, досередини, але він не може. Щось не пускає: опинишся всередині — то ніби дав обітницю на крові, не відпустять. Жодної гарантії, що не загадають зробити щось… щось таке…

Ось кожен окремішній камінь, шмат фольги, дерев’яний цурпалок, уламок скіпки для розпалу чи клапоть тканини стрибає вниз і вгору: здіймається на десять футів, а потім знову падає на хідник із різким виляском. Світло густе й водянисто-зелене. Вулицями в унісон злітає й падає сміття, наче віддане на поталу якійсь глибокій розміреній хвилі. Крізь вертикальний танець важко щось розгледіти. Барабанний дріб на хіднику триває одинадцять тактів, дванадцятий — пауза, цикл починається знову… це ритм якоїсь народної американської мелодії… На вулицях безлюдно. Досвіток. А може, сутінки. Металеве сміття сяє жорстко, з ледь не суворою впертістю.

Рудого Малкольма хтось іще пам’ятає?

Це той, що «Червоного чорта[82]» в чуприні має…

І от вам Кратчфілд, а чи Краучфілд, хлопець із Заходу. Не «архетипний» переселенець, але один-єдиний. Зрозумійте, такий він був лише один. Лишень один індіанець вступив з ним у бій. Лишень один бій, одна перемога, одна поразка. І тільки один президент, і один убивця, і одні вибори. Воістину. Всього по одному. Ви подумали про соліпсизм, уявили собі, що вся споруда населена — на вашому рівні — лиш одним, який жах, одним-єдиним. Усі інші рівні до уваги не брати. Але виявляється, що не так уже й самотньо. Негусто, звісно, але значно ліпше за самотину. Всіх по одному, не так уже й зле. Пів Ковчега — ліпше, ніж узагалі ніякого. І ось цей Кратчфілд, бурий через сонце, вітри і багнюку — якщо порівняти з темно-брунатними дошками стайні чи комори, він деревина геть з іншим волокном та лаком. Доброзичливий, вигідно влаштувався на багряному гірському схилі, мружиться проти сонця. Тінь його грубо пробивається назад крізь дерев’яне сито стайні — крокви, стовпи, стояки, ясла, підставки для ночов, балки, лати покрівлі, крізь яку сіється сонце: сліпучі емпіреї навіть на схилі дня. За вбиральнею хтось грає на губній гармоніці — якийсь музичний ненажера гігантськими п’ятинотними акордами, що засмоктують увесь рот, виводить мелодію

ДОЛИНИ ЧЕРВОНОЇ РІЧКИ

Кажуть, усе ти змиваєш чистою водою, —

Потужся, посидь, посопи,

Тому що вбиральня — навічно з тобою,

А гімна тут хоч греблю гати.