Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

class="p1">А чого ж, нормальна така Червона річка, а як не вірите — спитайте ось цього «Рудого», хай би де він був (я вам розповім, що за Червоні, зачухані друзяки ФДР[83], вони хочуть усе це відібрати, щоб в усіх бабів ноги волоссям поросли, та й віддайте їм усе, а то підірвуть чорну круглу залізяку із ґнотом посеред ночі, закривавивши пшеків у сірих кашкетах, сезонників, негритосів ну так негритосів обов’язково…)

Курдупельний дружок Кратчфілда щойно виповз із комори. Наразі курдупельний дружок, не інакше. За Кратчфілдом всією цією широкою солончакуватою рівниною тягнеться ланцюжок згорьованих курдупельних дружків. А один недомірок у Південній Дакоті,

Один шахрай із Сан-Берду,

Одне китайча, що з залізниці втекло,

Із жовтою дупою, як сам Фу-Манчу!

Один — сифілітик, а інший — зобате мурло,

Один був з проказою, трішки й того,

Каліка на праву, каліка на ліву,

На обидві каліка — тож три усього!

Один педераст і лесбійка одна,

Один негритос, і жид-одинак,

Один індіанець — бізон-неборака,

Й мисливець, що у Нью-Мексико жив…

І так далі і тому подібне, всіх по одному, він Білий Трахальник у тутешньому terre mauvais[84], цей Краучфілд, топче жіночу і чоловічу стать, а також усіх тварин, окрім гримучих змій (власне кажучи — «гримучої змії», оскільки в наявності лишень одна), але останнім часом, судячи з усього, йому на думку спадають також фантазії і про гримучу змію! Зуби ледь лоскочуть крайню плоть… бліда паща розчахується, і моторошна радість в очах-півмісяцях… Його нинішній курдупельний дружок — Ваппо, юний мулат-норвежець, фетиш якого — кінська збруя, йому подобається, коли його шмагають батогом у пропітнілій шкіряній упряжі їхніх мандрів, яким виповнюється нині три тижні — довгенько цей протримався, як на дрібного дружка. Ваппо носить шкіряні ковбойські штани з імпортної шкури газелі, які Краучфілд придбав йому на Орлиному Перевалі у картяра, зі схильністю до опію — той картяр саме востаннє перетинав велику Ріо, прямуючи в пустельну піч дикої Мексики. Крім того, Ваппо хизується банданою класичних пурпурового й зеленого кольорів (подейкують, що у Краучфілда вдома повна шафа шовкових шаликів на «Ранчо Пеліґросо[85]», і він ніколи не виїжджає у гори та й по руслах річок без дюжини-двох, розтиканих по сідельних сумках, це означає, що правило «всього по одному» застосовують лишень до форм життя, таких як курдупельні дружки, а не до предметів на кшталт бандани). А на голові Ваппо носить високий сонцесяйний циліндр із японського шовку. Сьогодні Ваппо виходить зі стайні, схожий на справжнього денді.

— А, Краучфілде, — махає рукою, — дуже добре, що ти прийшов.

— Ти, недомірку, добре знав, що я з’явлюся! — трясця, Ваппо таки трохи намаханий. Вічно під’юджує господаря, сподіваючись отримати шкіряним паском кілька разів по своїх смаглявих афро-скандинавських сідницях, що поєднують у собі каліпігійську округлість, притаманну народностям Темного Континенту, із худорлявою та шляхетною мускулатурою міцного Олафа, нашого білявого північного родича. Але Кратчфілд цього разу лиш одвертається, роздивляється гори вдалині. Ваппо супиться. У його циліндрі віддзеркалюється прийдешнє всеспалення. Білій людині не слід вимовляти лишень одного, навіть знічев’я — чогось подібного: «Сьогодні ввечері примчить Торо Рохо[86]», друзяки й так це знають. Достатньо самого вже вітру, який несе їм індіанський сморід. О Боже, от-от стрілянина почнеться, море крові, а хай йому біс. Вітер подме так потужно, що на деревах з північного боку кров застигне крижаною лускою. З червоношкірим прийде собака — єдиний індіанський собака на цих муругих рівнинах: цей простюх полізе до курдупельного Ваппо і скінчить дні свої на м’ясному гаку за відкритим прилавком на небрукованому майдані в Лос-Мадрес, очі розплющені, шолудива шкіра нечіпана, по вапну й каменю церковної стіни, на осонні, що через площу, стрибають блохи, кров темнішає і запікається на порваній шиї, де зуби Ваппо перегризли яремну вену (а може, й кілька сухожиль, бо голова звисає набік). Гак устромлений в спину, між хребцями. Мексиканські дами тицяють у здохлого пса, а він неохоче гойдається у ранкових пахощах кормових бананів для смаження, солодкої молочної моркви з долини Червоної річки, різноманітних потовчених овочів, кінзи, що пахне тваринним мускусом, міцної білої цибулі, ананасів, що лежать на сонці й уже забродили, тож готові вибухнути, величезних крапчастих полиць гірських грибів. Слотроп рухається поміж рундуків і розвішаних тканин, невидимий серед коней і собак, свиней, ополченців у коричневих мундирах, індіанок з немовлятами, підвішеними у хустках, слуг із пастельних будиночків, що далі на схилі, — площа нуртує життям, і Слотроп збентежений. Хіба не годиться всім бути по одному?

В: Так.

З: Тоді одна індіанка…

В: Одна чистокровна індіанка. Одна mestiza. Одна criolla[87]. Потім: одна з які. Одна навахо. Одна з апачів…

З: Стривайте, спершу був лишень один індіанець. Якого порішив Кратчфілд.

В: Саме так.

Вважайте це проблемою оптимізації. У найкращий спосіб країна забезпечує всіх лишень по одному.

З: А як щодо решти? Бостон, Лондон… Мешканці міст. Ці люди справжні, чи як?

В: Дехто справжній, дехто ні.

З: А справжні люди необхідні? Чи надлишкові?

В: Залежить від того, що у вас на думці.

З: А хай йому біс, нічого не маю на думці.

В: А ми маємо.

На якусь мить десять тисяч мерців, скорчених під снігом в Арденнах, набувають сонячного діснеївського вигляду пронумерованих немовлят під теплими біленькими ковдрами в очікуванні, коли їх відішлють щасливим батькам у місця типу Ньютон Аппер Фолз. На якусь мить. А потому ще на мить таке враження, ніби всі різдвяні дзвіночки світу от-от зіллються в єдиний хор — і що весь їхній випадковий передзвін нині стане, лиш на мить, узгодженим, гармонійним і принесе із собою звістки про безумовну втіху, про відчутну радість.

Але переносимося на схил Роксбері. Втоптані купини снігу, сітка слідів чорних ґумових підошов. Коли він ворушить ногами, дзеленчать «арктики». Сніг у цій занедбаній темряві видається сажею в негативі… влітає в ніч і вилітає. Цегляні поверхні при світлі дня (він бачить їх лиш удосвіта, у чунях йому боляче, шукає таксі, гасає вгору-вниз по всьому Пагорбу), вони іржаво палають, кремезні, глибокі, знову й знову притлумлені морозами: такі історичні, що куди там Бікон-стрит[88]…

У тінях, де чорне й біле перетворюють його обличчя на морду панди і будь-яка ділянка — це пухлина чи маса рубцевої тканини, чекає зв’язковий, до якого він добивався у таку далечінь. Обличчя мляве, як у кімнатного собаки, а господар оцього обличчя забагато стенає плечима.

Слотроп: Де він?