Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

золотою облямівкою красувалось ЦУКЕРНЯ, відтак «ексклюзивний постачальник імператорського двору», під ним «марципани, пляцки, тістечка, особливі замовлення». На «особливих замовленнях» під шкірою подріботіли мурахи.

Ще раз непритомніти він не бажав.

Архів

Стало збіса холодно.

Кучугури снігу замели стежки і дороги, під’їзди до брам і сходи крамниць.

Хуртовина витрутила їх з-під мосту. Інші пішли раніше, розбрівшись хто куди. Вони ж утрьох поклали не розходитися — головне триматися разом.

Запропастився директор благодійного фонду, їхній життєствердний опікун. Начебто його оголосили в розшук; або він полетів на Маледіви (він ніколи не чув звороту «полетіти на Маледіви»); ймовірніше, однак, що лежить під крапельницею. Не знаючи, що з того правда, не вірив у жодну версію.

Зрипував сніг. Навколо ліхтарів танцювали білі комахи. Вітер гойдав напнуті між будинками дроти.

Снігу сипало дедалі густіше. Білі комахи впивалися в очі, утрьох вони прокладали шлях навмання. Перед ними виринали мури і входи. Високі мури і замкнені брами. Коли хуртовина подужчала і він утратив своїх товаришів, а вони втратили його і один одного, всі троє зупинилися, взялись за руки і більше не розлучалися.

Можливо, проверстали багато. Або сміховинно мало. У такій завірюсі мало — це вже багато. Зрештою, не знали, де вони. Якби надумали повернутися — одначе, куди?

Назад — це там, звідки прийшли, звідки їх витрутила зима. Вони йшли туди, де зими нема. Де немає хмар, і нема хуртовин, і не треба боятись поганих новин. Де відпала потреба в прогнозі погод і прогноз замінили показом мод. І коли до дір заносився шаль, з ним розлучитися їм не жаль. Не турбує дрібницями черевик, чоловік там босоніж ходити звик. І не жовкне, не в’яне, не сохне трава, позаяк там літа принаймні два. А між ними одна або дві весни. І зелені навіть побачені сни. Вони йдуть уперед, вони йдуть туди, де на них чекають солодкі плоди. О туди, о туди їх мерщій поведи! Замітач замітав позаду сліди.

Сніг припинився так несподівано, що вони ще якусь хвилю продовжували йти, кутаючись і затуляючись. Під ногами порипувало. Було так темно, хоч в око стрель.

Тим часом рипів не сніг, а підлога, й вуха одного з них, колишнього вчителя музики, привернули до цього факту увагу двох інших.

У восьмирічці, куди його спершу водили батьки, а згодом ходив сам і де у вестибюлі висів плакат, з якого його просвердлював погляд вусатого дядька («Учітеся, навчайтеся!»), йому сказали, що слон відтовк його вуха. «Мамо, мамо, мені слон вуха відтовк!» — він ошелешив батьків, схвильований не так браком музичного слуху, як уявленням про слона, якого не пам’ятав. «Це у твого вчителя язик задовгий», — непривітно відбрив батько. «Природа схибила», — пояснив другий. «Таке буває», — докинув третій. «Чого тільки не буває?» — риторично підсумував четвертий. Засинаючи, він чув, як його татусі домовлялися нам’яти вчителеві музики боки, проте ніяк не могли дійти згоди, де і в який спосіб це краще зробити.

Він упав на підлогу. Вкляк, як вклякають мореплавці, цілуючи рідну землю після поневірянь у морях-океанах. Він був особливим мореплавцем, тому спершу пересвідчився, що це не сон.

Було холодно. Дуже холодно, так що годі зігрітися — здавалося, мороз прослизнув услід за ними. Постукав ще раз. Дерево, справжнє дерево! І йому знову, як хвилину тому, промайнули перед очима літери S T A A T S A R C H — можливо, були то не всі, але щодо цих він заприсягнувся б.

Він пригадав також, як Вітя вивів якось у вуличному бруді ARCHE NOAH — Ноїв ковчег, на що Стьопа неспокійно засовгався. Він переклав, як знав, розтлумачивши собі, що «державний ковчег» — це такий корабель, який під час Потопу рятуватиме президентів і міністрів. Жодних міністрів і президентів не було, і вони заходилися танцювати — самозабутньо, як справжні дервіші.

Поволі їхні танці набули характерніших ознак. Один танцював мазурку, той третій — сиртакі, він — гопак. Хоча було темно, стало все ясно. Це додало йому дещицю самоусвідомлення.

«Слухай, — запитав він мазурника, — через те, що мені слон у дитинстві відтовк вуха, я втратив абсолютний слух. Що скажеш?»

Ні світла, ні сірника, які внесли би бодай таку-сяку ясність. Вони танцювали, щоб зігрітися. Вони танцювали ще й на радощах. Бо там, де дерев’яна підлога, є стіни (зовсім не обов’язково дерев’яні). А де стіни, над ними дах. Загадку про раптове припинення снігопаду було відгадано.

Вони намацали їх, вони обмацали їх цілеспрямованіше. Вони знайшли не один, а два вмикача, щоправда, обидва ні до чого — світло, хоч скільки клацали, не спалахувало.

Це примусило їх посилено думати. Не те щоб вони не думали. Думати властиво не лише коли щось, а й перед тим і загалом також. Вони думали, як діяти, надумавши врешті таке: якщо є підлога, стіни і стеля, то кімната, звісно, може бути гола, але настільки голою, щоб не було нічого, вона не буде.

Кімната була величезною — для них, звиклих до більших відстаней, це мало що означало. Прочісуючи приміщення з кінця в кінець, наштовхнулись на стіл — шість кроків завдовжки і майже чотири завширшки.

Вирішили спробувати не по прямій, а навскоси. Такий спосіб ходіння після спотикань об сталагміти паперів привів їх в один із чотирьох кутів, де стояла піч. Усе ще закоцюблі пальці торкнулися кахлів і вже навіть не відчули, а вгадали рештки тепла, що млоїлося з цегляної утроби.

Удруге за такий короткий час опустився навколішки. Такого з ним уже давно не бувало — вів здоровий спосіб життя, максимально наближений до природи. Міг позувати для урбаністичних буколік. Може, колись він навіть стане вегетаріанцем і спокійно, без хвилювання в шлунку і тремтіння в жижках, відкидатиме полядвиці, виловлюючи зі смітників банани, манґо та авокадо.

Укляк, щоб добратися до заслони. Зазирнув, помацав — попіл вихолов. Спробував іще раз — і хоч попіл йому примарився, діл таки холодний. «Глухо — шукаймо труби», — він ураз споважнів. «Якої труби?» — перепитав мазурник, колишній музикант. «Газової, за яку точаться війни», — ще більше споважнів він. Ніякої труби вони не знайшли, і це геть збило його з пантелику, як і те, що переставало бути нестерпно холодно, але ще не зробилося по-справжньому тепло.

Вирушивши в протилежний бік, зайшли в глухий кут, де й зметикували, що варто знову йти прямо. Вернувшись до печі, узяли трішки праворуч і так дійшли до дерев’яного підвіконня, під яким нічого