Читати книгу - "Холодний Яр"

зо мною, та в очах його якась задума, неспокій.

В розмові висловлює сподівання, що з весною «червоних забере чорт з України». Відчувається, що він під цей час щиро бажає цього. Хлопець міцно засів між двома вогнями, не знаючи, з якого боку попечеться. Дипльоматично запитує, чи під час нападу червоних не знищені, або не захоплені папери, які посідав Петро Чучупака, як начальник штабу.

Розуміючи, про що йому йде — кажу, що всі папери штабу цілі і знаходяться у нового отамана. Це його з одного боку заспокоює (загубні для нього папірці не попали до червоних), з другого — пригнічує. (Життя його по старому в руках холодноярського штабу).

Пишу йому заяву про вступ на службу до міліції. До неї прикладаю документи на ім’я Валентина Сім’янціва. Ці (приватні) документи забув на кватирі підчас переходу Запорізької групи через Матвіївку козак Богданівської кінної сотні, а господар, знайшовши — приніс до холодноярського штабу. До них доробили в штабі посвідку, що я служив добровольцем у червоній армії, та в наслідку контузії «петлюровською» Гранатою — звільнений лікарською комісією як нездібний до чинної військової служби.

Начміл поклав на заяві резолюцію, що «товаріщ» В. Сім’янців, зачислюється старшим міліціонером по сільському району.

На другий день наше приняття на службу до міліції було оформлене в наказі.

Приступаю до праці. Розглядаю заяви про крадежі та бійки з сіл, які вже признавали «совєтськую власть». Висилаю на розсліджування міліціонерів, часом виїжджаю сам.

«Заприятелював» з матросом — «волвоєнкомом». Голова ревкому Вишневецький відносився до нас усіх дуже добре, задоволений, що має міліцію «з правдивих большевиків-українців». В розмовах жалкував все, що до цього часу не прибула до Кам’янки чека та що наразі приходиться утримуватись від розправи над місцевою інтелігенцією «наскрізь петлюровською», яка настроює на свій дух міщан, селян та робітників цукроварні. (Боявся бунту при переведенні арештів).

Одного дня вся міліція вийшла на стацію робити облаву на «спекулянтів».

Розминалося якраз два потяги — київський та одеський.

Попід вагонами суєтливо бігав жидок — уповноважнений «О.Д.Т.Ч.К.», чіпляючися до жінок та селян з тлумаками. Грубілі спекулянти, які везли більшу кількість соли, були в військовій формі, з зброєю, мали документи від різних большевицьких установ. Беремося головним чином до них.

Чорнота, стоячи на плятформі з червоною пов’язкою «помнач волостной рабоче-крестьянской міліції» на рукаві — розпоряджається.

Вантажні ваґони набиті народом. Люди з тлумаками обліпили дахи вагонів, буфери, східці. В одному вагоні, повному мішків із сіллю — дві «панни» і сім озброєних матросів, які нікого до середини не пускають.

Коли дійшла черга перевіряти цей ваґон — на дверях став кремезний матрос у формі, з револьвером в руці.

— Давай, давай дальше! Тут не пройдьот номер. — Матроси єдут!

«Старший міліціонер мійського району» — Йосип Оробко шарпнув двері.

— Винось мішки на плятформу!

Почувши такий наказ, «братішки», вхопивши револьвери та гранати вискочили з вагону.

— Што? Каво?! Да ми вас, так вашу растак... криси тиловиє!.. Кто за совєтскую власть кров пролівал?!

Чорнота підняв руку з револьвером.

— Взять на мушку!

Кільканадцять рушниць уставилося матросам в очі і груди.

— Сволота контр-революційна! З бандитами боротися вас нема, спекулянти прокляті! Здать зброю, а то переб’єм як собак.

Один матрос шарпнувся через лаву.

— Я, братішкі, січас телеґраму дам таваріщу Троцкому! Ми октябрскую революцію завоєвалі!!!

Та діставши від Оробка кольбою по голові — покотився на землю. Побачивши, що жарти погані — «братішки» здали зброю та стали виносити мішки.

Любуємося з Чорнотою двома «мавзерами» та п’ятьма новенькими «наганами». У Холодному Яру здадуться...

Від київського потягу підійшов хлопець в напів-сільському напів-мійському одягу.

— Добре справляєтеся, товариші! З цією сволотою просто — біда! У нас в Києві на тім тижні двох чекістів на стації вбили. Лічать, що як матроси Петроград брали, то вже можуть совітській власті по голові їздити. У вас в місті чека нема здається?

— Немає. Самі справляємося.

— Як би ми всюди мали таку міліцію! А то до чорта «контрреволюції» у міліцію напхалося. Ви, товариш начальник, партійний?

Чорнота зміряв його поглядом.

— Комуніст. А вам що до того?

Незнайомий перевів погляд на мене.

— Бачте, мені треба дещо з вами побалакати... Чи товариш теж член партії?

— Це наш комсомольський організатор. А в чому справа?

Незнайомий «товариш» витягнув посвідку. Таємний уповноважений київської губчека по боротьбі з бандитизмом їде в службовій справі до чигиринської «уєздчека».

— Бачте... Мені треба персонально висвітлити положення з бандитизмом в околиці Холодного Яру. Ви мусите знати місцевість і обставини. Чи мені краще їхати на Олександрівку, добратися до Чигирина, а потім вже туди, чи я міг би добратися до Чигирина через холодноярські села — і по дорозі довідатися, що треба. Може ви деякі відомости мені дасьте?

— Ми дамо вам звичайно більше як Чигиринська чека, бо у них «інформація» ні к чорту!

— Про це мені і в Києві казали.

— Краще було би ще, як би ви самі розвідали. Тільки це небезпечно.

— У мене є документи, що я петлюрівець... Та я вже знаю, як з ними треба на випадок чого. — Найгірше, що я місцевости не знаю... У вас є свої люди у Мельниках, Медведівці, Лубенцях?

(«Товариш» видно добре вистудіював мапу).

— От що, товаришу! Товариш Сім’янців має в тих селах своїх вірних людей — комсомольців. Вони нас інформують про що треба. Він у них буває потайки. Як хочете — він вам допоможе. Підете собі вдвох, розвідаєте, що треба, а тоді до Чигирина. Так буде безпечніше, бо бандити мають у Чигирині свою агентуру, і коли б хто з неї побачив вас у Чигирині, а потім ви з’явилися у селах — було би підозріло. До Кам’янки теж не заходьте. Сім’янців передягнеться і прийде до вас.

— Я вам дуже вдячний! Це дійсно буде добре. Як моя справа добре вдасться — вас чека нагородить.

Коли поверталися до міста, Андрій глянув мені в очі.

— Ну, браток, «на ловця і звір біжить»... Заведеш його на Мельничанські хутори до наших хлопців. Там візьмете добре за горло — розкаже, що то за справа у нього... Це дуже добре. Видно щось чека вже задумала робити... Тільки живим з твоїх рук він вже не вийде — зрозумів?!

Передягаюся, і сховавши в кишені револьвера та Гранату, виходжу на залізницю до «товариша» чекіста. Польовою доріжкою йдемо в напрямку села Грушківки. У полі «товариш» повчає мене: