Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Розділ 12. Веремій

 

Веремій

Виходжу від Злати. Полум’яний жар пристрасті ще розноситься венами. На губах відчувається її солодкий смак, а шкіру поколює від бажання торкнутися її. Пальці мимоволі стискаються і розтискаються у кулаки.

— Так, годі. Якою б ображеною вона зараз не була — це правильний вчинок. Інакше вона б зненавиділа мене після цього, — з гіркотою думаю.

Вирішую зійти сходами, щоб трохи вгамувати емоції, які ще вирують всередині. Розстібаю два верхніх ґудзики на сорочці. Гарячка ще не втамувалася. Мій номер поверхом нижче. Доходжу до дверей, витягую карту-ключ і заходжу у номер. Вмикаю світло і...

— Якого біса?! — не вірю власним очам. На моєму ліжку спокусливо вигнувшись лежить Мілана у самій тільки мереживній білизні, яскраво-червоного кольору, яка мало що приховує. Крізь тонке мереживо чітко видно ареоли грудей з гострими вершинками. Її бажання очевидне. 

Мене прошиває струменем відрази.

— Ну треба ж таке, — жорстко протягую, примруживши очі, — Ти, бачу, помилилась дверима.

— Веремію, дорогенький, годі приховувати свої почуття. Ми обоє бачимо, що ти мене хочеш, — з придихом муркоче Мілана, і починає пальцем проводити від ключиці до краю мережива, яке ледь прикриває груди.

Мій погляд мимоволі зачіпається за цей рух. Вона це помічає і ще солодше усміхається.

— Бачу, ти ледь стримуєшся. Не варто, — вона підводиться, стає на коліна, відверто запрошуючи спробувати її принади, — Ми дорослі люди і сексуальний потяг один до одного — це природньо.

— Все, що я справді зараз хочу — це щоб ти, в біса швидко, йшла до себе в номер, — ціджу слова, ледь стримуючи гнів, що так і норовить вирватися назовні, — І як ти взагалі сюди потрапила? Потрібно буде залишити скаргу при виселенні, щодо їхньої недбалості у питаннях безпеки і розповсюдження даних їхніх гостей.

— Готель тут ні до чого. Я взяла дублікат твоєї карти-ключа сьогодні за вечерею, — протягує вона з ледь помітною посмішкою.

Поцупила значить. Мною пересмикує.

— Гадаю, маю дещо прояснити, — у моєму голосі відчувається крига, — якщо би я хотів жінку, то прямо дав би їй це зрозуміти. Не в моєму стилі дарувати надію на щось більше, коли бажання і в помині немає, — кажу, особливо роблячи акцент на слові «немає».

Вона піднімається з ліжка на повний зріст, робить крок в мою сторону. Піднімає руку, намагаючись пальцями торкнутися мого торсу. Я перехоплюю її руку і тримаючи за кисть, злісно гарчу.

— Що саме тобі не зрозуміло у моїх словах?

Хвиля сорому і злості нарешті наздоганяє Мілану. Вона вкривається червоним багранцем. Зло примружує очі. Висмикує руку. Швидко накидує халат і взявшись за дверну ручку, повертає голову і ядуче кидає:

— Ти ще шкодуватимеш, що відмовився, та буде вже запізно!

— Сумніваюся, — сухо озиваюсь. Стою, склавши руки на грудях і примруживши очі, дивлюся, як вона виходить.

— Мілано, — гукаю.

Вона озирається.

— Мою карту-ключ, будь ласка, — відкриваю долоню.

Обличчя у неї пересмикується, та вона нічого не каже. Лише мовчки витягує з кишені халата карту-ключ, кладе мені на долоню, розвертається і швидко виходить.

Видихаю. З огидою кидаю цю карту на приліжкову тумбу. Тру втомлено очі.

Чорт! Ще цього бракувало!

Я бачив неоднократні загравання Мілани, але жодним жестом чи поглядом не давав їй надії на щось більше. Навпаки, доволі сухо зазвичай з нею спілкувався, бо одразу зрозумів її наміри. Я для неї був ласим шматочком, здобиччю, яку їй не терпілося затягти у свої сіті.

Ще дивно, що ця сучка так довго протрималася і не притисла мене до стінки раніше. Таке трапляється не вперше. При моєму фінансовому і соціальному становищі це і не дивно, жінки буквально падають мені до ніг, а вроджена харизма та природні дані — лише приємні бонуси.

Падаю на ліжко. Прикриваю очі тильною стороною долоні. Це ж треба. З усіх жінок, які самі готові впасти в мої обійми, я хочу саме ту, яка зустрічається з іншим чоловіком! Та ще й з ким? З ним! З Сотником!

На цій думці руки мимоволі стискаються в кулаки, аж кісточки біліють.

Гаряча лють проноситься всім єством. Важко дихаю. Тоді розслабляю руки. Вирішую — якщо вона щаслива з цим паршивцем, то не буду псувати їй життя і відійду в сторону, як би боляче самому не було.

Сніданок замовляю у свій номер. Немає бажання з самого ранку споглядати Міланину розлючену фізіономію.

Виїзд у нас запланований після обіду, тож у мене ще є час, щоб проглянути додаткові документи по зустрічі.

— Цікаво чи Злата вже поїхала? — розмірковую мимохідь.

Інформація з документів геть не лізе в голову.

Не задумуючись, піднімаю трубку настільного телефону, що стоїть біля ліжка і набираю номер. За кілька гудків відповідають:

— Рецепція. Чим можемо допомогти?

— Це з чотириста третього телефонують. Перевірте, будь ласка, чи виїхала гостя з п’ятсот п’ятого, бо щось не можу додзвонитися до неї? — без усякого сорому брешу.

— Хвилинку, перевіряю, — ті секунди, поки адміністратор уточняє дані здаються вічністю, — Так, вже виїхала.

— Зрозуміло. Дякую, — вже хочу покласти трубку, але жінка на тому кінці, очевидно ще щось перевіривши каже:

— Перепрошую, це пан Бриль телефонує?

— Так.

— Жінка з п’ятсот п’ятого залишила для вас повідомлення на рецепції. Просила вручити вам особисто.

Секундна пауза.

— Дякую. Я зараз спущуся.

Кладу трубку. Серце  схвильовано вибиває шалений ритм у грудях. Декілька хвилин і ось я вже біля стійки.

Руки мало не трусяться, коли розгортаю аркуш. Відчуваю себе зеленим підлітком. Там Злата, акуратним почерком, написала кілька речень. Задоволена усмішка розповзається на моєму обличчі.

Співробітниця рецепції дивиться, як сексуальний чоловік у джинсах і  обтягуючій футболці, ледь стримуючи хвилювання поспіхом відкриває аркуш, кілька разів пробігає очима написане, а потім задоволено всміхається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍