Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

— О! Так! Бачу, твій спис готовий до битви.

Цілком невимушено, буденно навіть, дівчина підійшла ближче і граціозно опустилася на коліна.

— Ммм ... Впевнена? — на більше у мене не вистачило ні сил, ні фантазії.

Ну, а що залишалося? Закриватися обличчя і з криками жаху тікати геть?

— Звичайно… — Леонідія відкинула голову і подивилася на мене знизу нагору, не забираючи рук. — Я не хочу, щоб ти через мене загинув.

— Не зрозумів?

— Вранці ми підемо на ведмедя. І якщо твій розум буде, як і раніше, затуманений бажанням, то звір тебе порве.

Від повсякденності пояснення трохи покоробило. Майнула навіть думка: образитися і таки піти. Але здійснити подібне, коли тебе міцно тримають за одне місце, непросто. Тож я залишився. І навіть не чинив опір…

— Ммм... — Через пару хвилин облизнула губи Леонідія. — Схоже… Колю… у тебе давно не було жінки.

Таки так… З місяць точно. Переддипломна метушня не залишає часу на розваги. Для цього було п'ять років студентського життя. Але цим спогадам немає місця у новому світі.

— Мабуть. Не пам'ятаю…

— Не пам'ятаєш? — Здивувалася дівчина. Явно не очікувала такої відвертості.

— Якось навалилося стільки всього…

— Угу… — тепер переді мною була не юна спокусниця, а навчена життям жінка. — Можемо поговорити про це... Якщо хочеш. Тільки трохи згодом. Мені теж не завадить помитися. А ти, розпали поки вогнище… Он там… — вона вказала на край яру. — Добре?..

 

Багаття вийшло жарке. Років двадцять тому на краю урвища ріс граб, але згодом ґрунт обсипався, і дерево впало вниз. Тонкі гілки й листя згнили й пішли у ґрунт, а зламаний стовбур та товсте гілляччя залишилися. Висохле до кам'яної твердості. Диму від них майже не було, яскравого полум'я теж, натомість жар виходив потужний, як від добре протопленої грубки.

— То про що ти хотів поговорити? — спитала Леонідія, розчісуючи волосся, щоб швидше просохло. — Про своє королівство?

М-так. І знову мають рацію класики, радячи обіцяти дівчатам зірки з небес або коралові острови, але щоб ніякої конкретики. На зразок весілля чи розмов про житлову площу. Оскільки, на відміну від нас, жінки ніколи не забувають про дрібниці.

— І про нього теж. Але, давай спершу поговоримо про тебе? Погодься, королівські таємниці не розголошують першому зустрічному. Навіть якщо це найгарніша дівчина в усьому світі… — підсолодив відмову.

Леонідія тільки плічками потиснула.

— Моя історія пряміша за твій меч. Місяць тому цариця Деяніра відправила мене з листом до короля Густава IV. А коли я виконала місію і поверталася назад, то потрапила у засідку. Розбійників було надто багато. Дюжини дві. Коня підстрелили майже відразу… Загалом, втекти не вдалося… — голос дівчини звучав спокійно, наче вона говорила не про себе, а переказувала чужу історію.

— Нагода вирватися з полону випала лише через декілька днів, коли більша частина загону пішла на промисел, а ті, що залишилися, вирішили, що я повністю змирилася з долею полонянки, і, після того, як побавилися, прив'язали мене не так ретельно, як завше. Під ранок я звільнилася, перерізала сплячим розбійникам горлянки і встигла забратися геть раніше, ніж повернувся ватажок з рештою банди. От і все… На жаль, у тих трьох грошей майже не було, а обшукувати табір не ризикнула. Добре, хоч моя зброя знайшлася. Тому й ухопилася за пропозицію вбити ведмедя. Що навіть на харчі грошей не маю. Ну, а тобі навіщо? Начебто, не королівська справа, по буреломах шастати.

— Ну, я ще не король… Тільки принц… Хоча… ні… вже й король… здається. Якщо королівство й надалі моїм залишиться.

— А воно велике?

— На даний момент, не особливо, — не надто охоче відповів я. — Та й закладене все. А погасити борги треба не пізніше як через сорок… вірніше, вже за тридцять дев'ять днів.

— І багато заборгували?

— Якщо чесно, гадки не маю. Борги батьківські. Я додому лише цими днями повернувся... На похорон.

— Співчуваю.

— Дякую…

Як завжди, згадка про тлінність життя, викликала незручну паузу, і ми на якийсь час замовкли.