Читати книгу - "Відьомські двері"

з пронизливим квилінням здолав ще більше миль ночі, туману і мряки.

— Ви прямуєте до Кале? — запитала вона.

— І ще далі, до Дувра, Лондона і, можливо, до замку за Единбургом, де я буду в безпеці…

— Це практично неможливо… — з тим же успіхом вона могла би вистрелити йому прямо в серце. — Ні, ні, зачекайте, не кваптеся! — вигукнула вона. — Неможливо… без мене! Я поїду з вами до Кале, а звідти — до Дувра.

— Але ж ви не знаєте мене!

— О, ще коли я була зовсім маленькою, ви снилися мені. Це було задовго до того, як я зустріла когось із вашої братії посеред ірландських туманів і дощів. У дев’ятирічному віці я вешталася болотами в пошуках собаки Баскервілів.[38]

— Так, — мовив примарний пасажир. — Ви англійка, а англійці досі вірять!

— Точно. Значно сильніше, ніж американці, які схильні сумніватися. Французи? Циніки! Англійці найкращі. Складно знайти старий лондонський будинок, де би перед світанком не плакала власна сумна туманна панна.

Цієї миті двері купе, розхитані тривалим поворотом потяга, розійшлися навстіж. Божевільний шквал отруйних балачок, шалених розмов та богохульного сміху спав на їхні голови. Примарний пасажир змарнів.

Звівшись на ноги, Мінерва Геллідей захряснула двері і поглянула на свого компаньйона по мандрівці з фамільярністю, яку дало їй життя, проведене в сидінні поряд із заснулими людьми.

— А тепер ви, — запитала вона, — хто такий ви?

Примарний пасажир, запримітивши в її обличчі вираз сумної дитини, яку він міг зустріти багато-багато років тому, переповідав своє життя.

— Я двісті років «жив» в одній місцині за Віднем. Щоби сховатися від нападок як атеїстів, так і справжніх вірян, я ховався на запилюжених стелажах бібліотек і живився міфами та цвинтарними оповідками. Вряди-годи я смакував розкішними опівнічними трапезами з паніки та жаху, коли коні розбігалися навсібіч, валували собаки та катапультувалися коти… а я струшував крихти з могильних плит. З плином років мої співвітчизники з невидимого світу зникали один за одним, адже замки занепадали або ж лорди здавали свої населені привидами обійстя в оренду жіночим клубам або готелям. А нас, примарних бездомних блукальців, поливали дьогтем зневіри, топили в болотах сумніву, топтали в полях зневаги або відвертих насмішок. Щодня населення зростало ледь не вдвічі — і зневіра теж, тому всі мої друзі-привиди позникали. Я останній, хто намагається перетнути потягом Європу, щоби дістатися до безпечного, промоченого дощем замку, де люди справді лякаються пороху й диму заблукалих душ. Англія і Шотландія — для мене!

Його голос розтанув у тиші.

— А як вас звати? — нарешті запитала вона.

— У мене немає імені, — прошепотів він. — Тисячі туманів відвідали мій родинний склеп. Тисячі дощів пролилися на мій надмогильний камінь. Сонце, вода і туман знищили всі позначки. Моє ім’я розтануло в квітах, траві та мармуровій пилюці.

Він розплющив очі.

— Навіщо ви робите це? — запитав. — Допомагаєте мені?

Коли правдива відповідь зірвалася з уст, вона всміхнулася:

— Мені в житті завжди бракувало жар-птиці.

— Жар-птиці!

— Я жила, як совине опудало. Не черниця, але заміж так і не вийшла. Доглядаючи за матір’ю-інвалідом і напівсліпим батьком, я віддалася лікарням, смертним ложам, нічним крикам і лікам, а це не ті парфуми, які здатні привабити чоловіка. Тож і я сама як привид, бачите? А тепер, сьогодні, у віці шістдесяти шести років, я нарешті знайшла у вас дивовижно інакшого пацієнта — зовсім несхожого. О, Боже, оце так виклик! Перегони! Я виведу вас із потяга, проведу крізь паризькі натовпи, а тоді через море — з потяга і на пором! Це моя…

— Жар-птиця! — викрикнув пасажир, і спазми сміху здавили його.

— Жар-птиця! Так, саме вона! Але, — поцікавилася вона, — хіба вони в Парижі не кидають птиць на жарівниці так само, як і священиків на багаття?

Він заплющив очі й прошепотів:

— У Парижі? Ну звісно.

Потяг завив. Минула ніч.

І вони прибули в Париж.

Щойно вони приїхали, як шестирічний хлопчик, пробігаючи повз, наче закляк. Він витріщався на примарного пасажира, а примарний пасажир кинув у відповідь погляд, сповнений антарктичної криги. Хлопчик скрикнув і втік. Стара медсестра відчинила двері й визирнула.

Хлопчик щось торохтів своєму батькові в дальньому кінці коридору. Батько рушив вперед з криком:

— Що тут відбувається? Хто налякав мого…

Чоловік спинився. За дверима його погляд застиг на примарному пасажирові зі «Східного експреса», що сповільнювався і гальмував. Язик у нього прилип до піднебіння.

— …мого сина? — закінчив він.

Примарний пасажир спокійно глянув на нього туманно-сірими очима.

— Я… — француз відсахнувся, недовірливо стиснувши зуби. — Вибачте! — видихнув він. — Мені прикро!

А тоді побіг геть, підштовхуючи сина.

— Бешкетник. Вперед! — їхні двері захряснулися.

— Париж! — луна пронеслася потягом.

— Замовкніть і покваптеся! — порадила Мінерва Геллідей, виштовхуючи свого старожитнього друга на платформу, переповнену сум’ятним настроєм і загубленим багажем.

— Я розтану! — вигукнув примарний пасажир.

— Не там, куди я вас веду! — вона виставила вперед кошик для пікніків і дивом заштовхнула чоловіка в останнє наявне таксі. Вони приїхали під грозове небо цвинтаря Пер-Лашез.[39] Величезна брама саме зачинялася. Медсестра витягнула жменю франків. Брама спинилася.

Там вони мирно блукали собі поміж десятків тисяч надгробків. Стільки холодних надгробків, стільки похованих душ! Раптом медсестра відчула запаморочення, біль у зап’ясті, а тоді холод ковзнув по лівому боці її обличчя. Вона труснула головою, наче хотіла вибавитися від цих відчуттів, і вони побрели далі серед могильних плит.

— Де ми влаштуємо пікнік? — спитав він.

— Де завгодно, — сказала вона. — Але пильнуйте! Все ж таки, це французький цвинтар! Вщерть заповнений циніками! Армії егоїстів, які спалювали людей на багатті за їхню віру, тільки щоби через рік їх самих спалили за власну віру. Тож давайте, обирайте!

Вони йшли далі. Примарний пасажир кивнув:

— Перший надгробок. Під ним: порожнеча. Мертвий фінал, а не шепіт часу. Друга плита: жінка, котра таємно від усіх вірила, бо кохала свого чоловіка і сподівалася знову зустрітися з ним у вічності… шурхіт духу, порухи серця. Вже краще. А тепер третій надгробок: письменник, автор трилерів для французьких журналів. Він любив свої ночі, свої тумани, свої замки. Температура цього каменю співмірна із добрим вином. То ж тут ми і сядемо, моя люба леді, ви відкоркуєте шампанське, і ми почекаємо на потяг.

Вона радісно запропонувала йому келих.

— А ви можете пити?

— Можу спробувати, — він прийняв келих. — Тільки спробувати й можу.

Примарний пасажир майже «помер», коли вони покинули Париж. Група інтелектуалів саме поверталась із семінарів про Сартрову «Нудоту». Гаряче повітря переповнювалося розмовами про Сімону де Бовуар,[40] текло коридорами і залишало по собі порожнечу.