Читати книгу - "Відьомські двері"

величезними земляними кулями, які начебто були викинуті з павучої нори?

Десь глибоко під землею, в застеленій оксамитом безіменній крипті, лежать Фіннеґан та сер Роберт. Чи є один із них параноїдним альтер-еґо іншого? Важко сказати. Але вбивства припинилися, і кролики повернулися в Чесемський ліс, а кущі тепер переповнені метеликами та птахами. Прийшла нова весна, і діти гасають по гамірній галявині, що більше ніколи не занурюється в тишу.

Хай Фіннеґан та сер Роберт спочивають у мирі.

«Східним експресом» на північ

У «Східному експресі», що прямував з Венеції на північ — до Парижа та Кале, літня пані помітила схожого на примару пасажира.

Той мандрівник, вочевидь, помирав від якоїсь жахливої хвороби.

Він сидів у двадцять другому купе наприкінці третього вагона. Він замовив собі сніданок, і тільки в присмерку підвівся знову і попрямував до осяяного електричними лампами вагона-ресторану під акомпанемент дзенькоту кришталю та жіночого сміху.

Він з’явився цієї ночі. Рухаючись убивчо повільно, сів біля проходу в одному ряду з пані статечного віку з монументальним бюстом, ясним чолом і здобреною роками чуйністю.

Біля неї стояв чорний лікарський саквояж, а з грубої нагрудної кишені стирчав термометр.

Блідість примарного пасажира змусила її ліву руку потягнутися до кишені й торкнутися термометра.

— Ой, ненечко, — прошепотіла міс Мінерва Геллідей.

Повз проходив метрдотель, вона торкнула його за лікоть і кивнула в напрямку проходу:

— Вибачте, а куди прямує той бідолаха?

— У Кале, а тоді в Лондон, мадам. Як буде на те воля Божа.

І поквапився геть.

У Мінерви Геллідей зник апетит, і вона витріщилася на того засніженого скелета.

Здавалося, чоловік зрісся з розкладеним перед ним кухонним начинням. Ножі, виделки і ложки задзеленчали холодним сріблом. Він зачаровано прислухався, неначе то лунав, виграючи ножами, відгомін його власної душі, неначе той срібний передзвін долинав з іншого виміру. Його руки лежали на колінах, наче самотні тварини, і коли потяг хилитнувся, щоби зробити велику дугу, його безсиле тіло хиталося то туди, то сюди.

Якоїсь миті потяг зробив ще крутіший поворот і столове срібло із дзенькотом впало. Жінка за дальнім столом зі сміхом вигукнула:

— Я не вірю в це!

А чоловік ще гучніше зареготав:

— І я не вірю!

Випадково чи ні, а примарний пасажир ураз почав танути. Недовірливий сміх пари пронизав його наскрізь.

Він помітно зіщулився. Очі запали, а з рота зринала холодна пара.

Вражена міс Мінерва Геллідей нахилилася вперед і простягнула руку. А тоді прошепотіла:

— А я вірю!

Ефект виявився миттєвим.

Примарний пасажир виструнчився. Барва повернулася до його блідих щік. В очах загорівся вогник. Він почав крутити головою, аж доки не побачив дивовижну жінку, яка зцілювала словами.

Страшенно почервонівши, стара медсестра з великим теплим бюстом схопилася, підвелася й поквапилася геть.

Не минуло й п’яти хвилин, як міс Мінерва Геллідей почула, що метрдотель біжить коридором, стукає в двері і щось шепоче. Пробігаючи крізь її відчинені двері, він зиркнув на неї:

— А ви часом не…

— Hi, — здогадалася вона. — Не лікар. Але дипломована медсестра. Щось із літнім паном з вагона-ресторану?

— Так, так! Прошу, мадам, за мною!

Примарного пасажира віднесли назад у його купе.

Коли міс Мінерва Геллідей дійшла туди, то відразу ж зазирнула всередину.

Дивний чоловік лежав, розпластавшись. Його очі заплющилися, рот обернувся на безкровну рану. Рештки життя жевріли тільки в його голові, яка трусилася в ритмі руху потяга.

«Боже милий, — подумала вона. — Він мертвий!»

А вголос мовила:

— Я покличу, якщо ви будете мені потрібні.

Метрдотель вийшов.

Міс Мінерва Геллідей м’яко зачинила двері й повернулася до мертвого чоловіка — він точно був мертвим. І все ж…

Вона зрештою наважилася простягнути руку й доторкнутися до зап’ястя, венами якого струменіла крижана вода. Вона відсахнулася, бо суха крига обпекла їй пальці. А тоді нахилилася вперед і прошепотіла прямо в обличчя блідавця.

— Слухайте дуже уважно. Гаразд?

Їй здалося, що у відповідь вона почула один холодний удар серця.

Тоді вона продовжила:

— Не знаю, як я здогадалася про це. Я знаю, хто ви, і знаю, на що ви хворієте…

Потяг повернув. Голова чоловіка смикнулася, ніби в нього була зламана шия.

— Я скажу, від чого ви помираєте! — прошепотіла вона. — Ваша хвороба — люди!

Його очі розширилися, неначе йому поцілили прямо в серце. Вона вела далі:

— Люди в потязі вбивають вас. Вони і є джерелом ваших страждань.

Щось схоже на дихання ворухнулося за щільно стиснутими, схожими на рану вустами.

— Та-а-а-ак!

Вона схопила його за зап’ястя, намагаючись намацати пульс.

— Ви прибули з якоїсь середньоєвропейської країни, так? Звідкілясь, де ночі — довгі, а люди прислухаються до виття вітру? От тільки тепер усе змінилося, і ви спробували втекти в мандри, але…

Саме тієї миті зграйка хмільних туристів, зайшовшись реготом, пройшла коридором.

Примарний пасажир змарнів.

— Звідки… ви, — прошепотів він, — … дізналися… про це?

— Я висококваліфікована медсестра з винятковою пам’яттю. Я бачила, зустрічала такого, як ви, коли мені було шість років…

— Бачили? — видихнув блідавець.

— В Ірландії, біля Кілешандри.[36] Будинок мого дядька стоїть там більше ста років, і він весь пропах дощем і туманом. Пізно вночі на даху лунали кроки, коридор виповнював звук грози, а тоді ця тінь увійшла до моєї кімнати. Вона сіла на моє ліжко, і від холоду того тіла мені стало холодно. Я все добре пам’ятаю, тому знаю, що це не сон, і тінь, що сідала край мого ліжка й шепотіла… дуже… скидалася на вас.

Старий хворий чоловік із заплющеними очима пробурчав з глибини своєї арктичної душі:

— І хто… і що… я є?

— Ви не хворий. І не помираєте, ви просто…

Свисток «Східного експреса» завив десь у далині.

— …привид, — завершила вона.

— Та-а-ак! — вигукнув він.

У тому крикові вчувалася впевненість, визнання, потреба. Він мало не зірвався на ноги.

— Так!

Цієї миті у дверному прорізі з’явився молодий священик, готовий здійснити обряд. З осяйними очима, вологими губами і розп’яттям у руках він витріщився на зіщулену постать примарного пасажира і гукнув:

— Чи можу я…?

— Соборування?[37] — старий пасажир підняв одну повіку, наче кришку срібної скриньки. — Від вас? Ні, — він перевів погляд на медсестру. — Від неї!

— Сер! — вигукнув молодий священик.

Він відступив, стискаючи розп’яття, як витяжну мотузку парашута, розвернувся і зник.

Стара медсестра лишилася розглядати свого дивного пацієнта, аж доки той не мовив:

— Як, — видихнув він, — ви зможете вилікувати мене?

— Ну… — вона злегка, сором’язливо всміхнулася. — Ми маємо знайти вихід.

«Східний експрес», і далі завиваючи,