Читати книгу - "Хочеш жити?"

Спитаєш у старої, чи не хоче вона більше грошей. Обережніше з нею.

— Ми вже про це говорили, — нетерпляче перебив Чак.

— Тоді я їду, доки ти пам’ятаєш, — Пок підняв рюкзак. — Не забувай: о десятій будь-якого ранку.

— Я чекатиму.

Пок закинув рюкзак на спину.

— Остання справа пройшла не зовсім гладко, — сказав він радше сам до себе, — але вийшло все спритно. — Він дивився на Чака, очі його блищали. — Цей коп сам напросився.

Чак не сказав ані слова.

— Копи ненавидять убивць копів, — сказав Пок, послаблюючи лямки на рюкзаку. — Це значить, що вас вони ненавидітимуть так само сильно, як і мене. Якщо, звісно, знайдуть нас.

Чак примружився.

— Думаєш, мене треба залякувати? — запитав він.

Пок зміряв його поглядом.

— Просто хочу, щоб ти пам’ятав, вона теж у справі.

— В курсі. Я не глухий.

— Я дам знати, — Пок ступнув повз Чака і вийшов надвір, на сонячне світло.

Чак спостерігав, як індіанець, широко крокуючи, йшов геть. Коли він зник з поля зору, Чак рушив до офісу мотелю.

Місіс Гарріс їла гамбургер, тримаючи його у паперовій серветці.

— Мем, ми виїжджаємо, — сказав Чак.

Місіс Гарріс підняла голову, і чотири її підборіддя склались у два.

— Ви говорили, що лишаєтесь довше.

Чак мав на це заздалегідь приготовану відповідь.

— Ми випадково зустріли друзів. Вони запросили нас до себе. Ми заплатили вам за тиждень, так? Ви нам ще винні якісь гроші, чи, може, ми вам щось винні?

Місіс Гарріс відкусила ще один шматок гамбургера і, плямкаючи, вивчала свою бухгалтерську книгу.

— Ні, думаю, ми квити, — врешті сказала вона. — За вами ще два оплачені дні, але оскільки ви не попередили мене заздалегідь, вважаймо, що ми квити.

— Добре, мем, — Чак поклав на стійку доларову банкноту. — Це для старого. Дякую, мем. Нам було зручно. Можливо, коли будемо тут наступного разу, заїдемо до вас.

Місіс Гарріс просяяла.

— Вам тут завжди раді, — вона швидко змахнула зі стійки доларову банкноту. — Індіанець теж їде?

— Так, звісно. Ми всі їдемо.

Місіс Гарріс намагалась дістати язиком шматочок цибулі, що приклеївся їй до губи.

— Він ваш друг?

Чак був добре навчений. Він похитав головою.

— Просто хороший хлопець, якого ми з дружиною зустріли дорогою. Він тепер рушає до Кі-Весту. Знайшов там роботу. — Чак усміхнувся. — Що ж, ми поїхали. Бувайте, мем.

Меґ вже чекала на нього з двома спакованими рюкзаками.

— Пішли, — сказав Чак, піднімаючи рюкзаки.

— Куди ми йдемо?

Він розвернувся і люто зиркнув на Меґ.

— Ти коли-небудь навчишся тримати свій клятий рот на замку? — прогарчав він.

— Мені не можна взагалі нічого говорити? — запитала Меґ, раптом відчувши прилив сил. — Не можна навіть питати, куди ми їдемо?

— Та годі вже!

Чак виніс рюкзаки до «б’юїка», кинув їх на заднє сидіння і сів за кермо. Меґ сіла поруч.

— Де Пок? — запитала вона. — Ми не почекаємо на нього?

Чак подивився на неї, і від виразу гніву на його обличчі у Меґ аж мороз пішов поза шкірою.

— Хто такий Пок? Про що ти говориш? — запитав напарник і завів двигун.

Вона почала було щось говорити, але зупинилась.

— Ось так, — примовляв Чак, рушаючи з місця. — Так вже краще.

Машина покотилася геть від мотелю і виїхала на шосе до Парадайз-Сіті.

Опинившись у місті, Чак оминув головний бульвар, зрізаючи шлях до порту бічними вуличками. Він знайшов місце на паркувальному майданчику на березі, заглушив двигуна і вийшов із машини.

— Ходімо, — сказав він, витягаючи свій рюкзак із машини. — Бери свій. Тепер ми трохи пройдемось.

Зігнувшись під вагою рюкзаків, вони йшли берегом, на якому вирувала діяльність. Це була торговельна частина порту, скрізь виднілися вітрильні шлюпки, під ногами повзали черепахи.

Меґ сліпо пленталася за Чаком, який, схоже, знав, куди прямує.

Вони проминули консервний завод із зображенням гримучої змії. На одній червоній неоновій вивісці над фабрикою звивалась кільцями гадюка. На іншій блимав червоним напис: «Зміїні закуски». Пара пробралась крізь натовп людей, обійшла фруктовий ринок, потім Чак рушив у глиб смердючих провулків поміж двоповерхових, побитих негодою, дерев’яних будиночків. Перед останнім будинком він зупинився і скинув рюкзак.

— Побудь тут, — наказав він Меґ й увійшов досередини крізь різнобарвні нейлонові стрічки, що захищали вхід від мух.

У самому кінці короткого темного коридору за письмовим столом гриз курячу ніжку товстий індіанець-семінол.

— Для нас замовлено кімнату, — мовив Чак, — містер та місіс Джонс.

Індіанець викинув подалі курячу кістку, припіднявся, витер пальці об свої штани, потім знову вмостився на стільці. Він посміхнувся, демонструючи рівний ряд золотих зубів.

— Кімната вже готова, містере Джонс. Перший поверх, ліворуч, номер 3.

— Я покличу дружину, — сказав Чак.

Індіанець продовжував посміхатись.

— Правильно, містере Джонс, кличте свою дружину.

Це була задня кімната з вікнами на порт. У ній пара побачила двоспальне ліжко, розхлябаний комод, вбудовану шафу і, на диво, телефон, що стояв на нічному столику біля ліжка. Так звана ванна і смердючий туалет були на іншому боці сходового майданчика.

Меґ кинула рюкзак на підлогу, роззирнулась кімнатою.

— Чому не можна було лишитись у мотелі замість того, щоб перебиратись у це жахливе кубло? — запитала вона і безпорадно плюхнулася на ліжко.

Чак підійшов до вікна і подивився на порт унизу. Він простояв так кілька хвилин, зачарований шумом і метушнею, потім ступнув до ліжка. Меґ підняла на нього погляд.

— Чесно, Чаку, мені часом здається, що ти божеволієш. Нащо їхати з мотелю? Там було так зручно. Чому саме ця жахлива діра?

Він дивився на неї абсолютно скляними очима.

— Який мотель?

Меґ здригнулась. Вона притулила руки до обличчя.

— Чаку! Що це значить? Ти намагаєшся звести мене з розуму? Я питаю тебе про Пока, ти говориш: хто такий Пок? Тепер я... а ти говориш: який мотель! Що це означає? Що з тобою? Чи це зі мною щось не так?

— Зі мною все гаразд, — тихо відповів Чак. — Ми ніколи не зустрічали Пока. Ми ніколи не зупинялись у мотелі.

Меґ у розпачі куйовдила волосся.

— Хочеш сказати, це те, що треба буде говорити поліції?

Чак розплився у посмішці.

— Ось тепер,