Читати книгу - "Хочеш жити?"

лялю, я вірю, що у тебе є мозок. Саме так. Ніякого Пока, ніякого мотелю.

Раптом нудні, буркотливі батьки, їхній нудний будинок видалися Меґ райським прихистком.

— Ні, Чаку, — вона боляче ляснула своє чоло. — Ні! Я йду! Можеш лишатись із цим божевільним індіанцем. Я не хочу нічого знати. Я нікому нічого не розповім. Я йду!

— Та невже?

Його голос прикував Меґ до місця.

Чак витягнув розкладний ніж. Помітивши, як зблиснуло лезо, Меґ зробила крок назад.

— Ти у справі, лялю, — ніжно промовив він. — Я попереджав тебе, але ти сама захотіла з нами. Спробуєш піти — і я поріжу тебе. Ти ж не хочеш решту життя ходити з пошрамованим обличчям?

Меґ із жахом дивилася на ніж. Чак вишкірився і сховав ніж до кишені.

— Облиш, маленька, ходімо, подивимось на місто.

Меґ нерухомо сиділа, міцно притиснувши руки до живота.

— Тут поруч, через коридор, — сказав Чак.

Він дивився, як дівчина прожогом перебігла коридор, а коли почув, що в туалеті злили воду, Чак вийшов із кімнати і зачинив двері на ключ. Він чекав Меґ просто біля сходів.

Вони мовчки спустились, пройшли повз усміхненого індіанця і рушили на гамірний спекотний берег.

* * *

Пок обперся на стінку кабіни.

Коренастий, веснянкуватий, лисіючий водій вантажівки дуже хотів із кимось поговорити... будь із ким. Запримітивши Пока, який голосував на узбіччі шосе, він загальмував і допоміг індіанцеві закинути до кабіни рюкзак. Після того, як Пок влаштувався на пасажирському сидінні, вантажівка з ревом загуркотіла шосе у напрямку до Парадайз-Сіті, а водій почав без угаву говорити.

— Хлопче! Не слід би тобі їхати туди! Чув, що кажуть по радіо? Не чув? Чорт забирай! Та я тільки радіо і слухаю, ото тільки вдома доводиться слухати дружину! Чув про Карателя? Ага... щось! Це витіснило всю ту стару байду, що була на радіо до цього — Ніксон і всі ті проблеми. У мене аж вуха від цього в’януть, але це хоч щось новеньке! Та за десятки кілометрів відсіль усі торочать про цього вбивцю. А ти звідки? Джексонвілль? Та звісно ж, знаю. Не так багато лишилося міст уздовж цього шосе, яких я не знаю. У відпустці, га? Що ж, ти таки можеш утрапити в халепу. Каратель... Думаю, він якийсь псих. Саме перед тим, як я тебе підібрав, по радіо сказали, що копи шукають індіанця. Не думай, нічого такого... копи тут розумні. Вони б не заявляли, якби не були впевнені, що тих старих паразитів порішив саме індіанець. Слухай, не маю нічого проти індіанців, але для мене всі ви на одне лице. Розумієш, про що я? Тобто, я ж не дурень. Думаю, для індіанців усі білі чоловіки на одне лице. Це ж так, га? Але подумати тільки! Індіанець порішив цих зажерливих паскуд! Знаєш, як я до цього ставлюсь? Скажу тобі: кого, в біса, хвилює, що пристрелили трьох багатих падлюк? Це було по радіо, я ж кажу. Ця прошмандовка Менді Лукас бачила його. У неї там нічліжка у клубі «Пелота». Чорт забирай! Ти би знав, що там за притон! Вона побачила, як той хлопець виходив із її машини. Це ж нісенітниця, хіба ні? Її машини! Я було зупинився у кафе, щоб перекусити, так її навіть по телеку показували... по телеку! Повію! Визнаю, я б і сам не проти розважитись із нею. Є в ній щось! А які цицьки! Копи надали їй захист. Вона говорить, що може впізнати цього хлопця у будь-який час, і копи готові вишикувати перед нею всіх індіанців міста, щоб вона вказала пальчиком на одного з них. Як тобі це подобається? Кажу тобі, хлопче, це небезпечне місто для індіанців, тож будь обережним!

Обличчя Пока не виражало жодних емоцій, і лише чорні очі горіли вогнем, коли він обіцяв водієві бути обережним.

* * *

Офіцер поліції Ворґейт позіхнув, потягнувся й захотів закурити. Була 02:45 ночі. Останні дві години він провів на паркувальному майданчику позаду клубу «Пелота». Сержант Бейґлер лишив йому чіткі інструкції.

— Слухай, Майку, — говорив Бейґлер, — єдиний шлях на гору до кімнати дівчини — пожежними сходами. Вона — наш єдиний свідок. Ти повинен прослідкувати, щоб ніхто до неї не дістався.

У Ворґейта затекли ноги. Він не вірив, що дівчині могла загрожувати небезпека, але йому за це платили, тож він терпляче стояв на варті, боровся з бажанням закурити і жалів себе.

Притиснувшись до стіни й заховавшись у глибокій тіні, Пок, ніби чорна примара, обійшов будинок довкола. У руці він тримав ніж. Індіанець вичікував, спостерігаючи, як Ворґейт ходить туди-сюди.

Із клубу долинали барабанні ритми і різкі звуки саксофона.

Ворґейт зупинивсь і сперся на пожежні сходи. Він роззирнувся по залитому місячним світлом паркувальному майданчику, заставленому машинами. До закриття клубу ще з пів години, тож тут вже нікого не буде. Офіцер не витримав і піддався своєму бажанню закурити. Та щойно Ворґейт чиркнув сірником, Пок метнув ніж.

Крик Ворґейта потонув у гучному витті саксофона. Пок наблизився, витягнув із тіла ніж, витер його рукавом Ворґейта і рушив угору пожежними сходами.

На дверях кожної із шести гостес, які працювали у клубі, було написане її ім’я.

На цьому наполягав їхній агент.

— Дівчатам подобається думати, що вони зірки, — заявив він, вибиваючи контракт із управителя клубу. — Ви ж хочете, щоб вони були щасливі?

Тож Пок без проблем знайшов кімнату Менді Лукас.

Він легко відчинив двері до кімнати. Перше, що він відчув, увійшовши, — запах старих парфумів і поту.

Сяйво місяця падало просто на сплячу дівчину. Відтоді, як вона стала зірковим свідком, Менді більше не працювала у клубі. Тепер вона спала ночами, і це було для дівчини новинкою.

Їй снився власний телетріумф, вона знову переживала той хвилюючий момент, коли вперше опинилася перед телекамерою.

Менді прокинулася, коли рука Пока у рукавичці ніжно закрила їй ніс і рот. Тіло дівчини вигнулось від страху, хватка індіанця посилилась. Гострим, як бритва, ножем він простромив їй груди і поцілив прямісінько в серце.

П’ять

Волтон Волбек був першим із багатіїв «Клубу П’ятдесят», хто знайшов серед своєї пошти записку.

Високий, блідий, розніжений Волбек успадкував від батька значне майно і ніколи не знав іншої роботи, окрім як професійно грати в бридж. Йому стукнуло шістдесят п’ять. Він вже обрид усім знайомим — друзів ніколи й не мав —