Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

Глава 19

Сховавши погляд, вагаюсь кілька миттєвостей. Мене його прямі питання збивають з пантелику. Ось що йому сказати? Так, лякає. Але не лише тому я не хочу. Що й намагаюся пояснити, здійнявши на чоловіка розгублений погляд.

— А як ви собі це уявляєте? Я вас зовсім не знаю, мені лише двадцять років, а вам… тридцять чотири, — згадую. — Вам може й час завести сім’ю, а мені ще рано. Та й… не зможу я, розумієте? — з благанням додаю. — Я мріяла, що вийду заміж, закохавшись, після того, як закінчу навчання, а не з розрахунку за чоловіка, до якого нічого не відчуваю. Це… божевілля якесь! Я мамі казала, що не хочу, але вона мене зовсім не слухає!

— Отже, бунтуєш, — хмикає він, і знову на обличчі прослизає чи то насмішка, чи то промовиста усмішка, значення якої я зрозуміти не можу.

— Це не бунт. Це боротьба за свої права, — гордо скидаю підборіддя. — Я маю право сама вирішувати, з ким мені жити, спати, і зв’язувати свою долю.

— От тут ти помиляєшся, — заперечує, при чому так, наче завчасно готував відповідь і точно знав, що я скажу. — Прав у тебе немає. Пригальмуй емоції, — виставляє руку, щойно я розтуляю рота, збираючись обурено заперечити йому. — Дай закінчити. Контрольний пакет акцій у тебе й матері, причому в тебе більша частина. Твій батько намагався таким чином перестрахуватися. Наступний найбільший акціонер — я, на дану мить нарівні з твоєю матір’ю. Але хтось на випередження активно скуповує акції, з якою метою — здогадатися нескладно.

Костянтин замовкає й вичікувально дивиться на мене, тільки те, що нескладно для нього, для мене — темний ліс. Я абсолютно нічого не розумію, як і те, що більша частина акцій належить мені, стає для мене новиною. На якийсь час нам доводиться відкласти розмову, бо приносять наше замовлення. Але навіть цього часу мені не вистачає, щоб осягнути почуте.

— Я не розумію, — видаю зрештою.

— Я збирався одружитися з тобою лише з однією метою — щоб убезпечити тебе від посягань на спадок. Ви з матір’ю самі не впораєтесь.

— Ага, або щоб заграбастати спадок собі, — бовкаю, після чого з жахом дивлюся на Костянтина, адже якщо це правда, не можна про таке йому прямо говорити.

— А ти гостра на язичок, може, буде діло, — усміхається він. — На кого ти вчишся?

— На дизайнера.

— Не ту професію обрала. Переведешся на економічний.

— Не буду я нікуди переводитися!

— А що ти збираєшся робити? Які плани на майбутнє? — цілком спокійно запитує чоловік, явно потішаючись із моїх емоцій.

— Довчитися й піти працювати за професією.

— А як бути зі спадком? 

— Матері віддам. От з нею можете й одружуватися, — бурчу, розуміючи, що мене понесло й злість витіснила страх, але зупинитися не можу.

Костянтин у відповідь на мої слова починає гучно сміятися, чим дезорієнтує мене. Що я такого сказала? Помітивши мій подив, він робить милість і, припинивши реготати незрозуміло з чого, пояснює:

— Ти не можеш ні віддати, ні продати, ні ще щось зробити зі своїми акціями. Я ж кажу, твій тато все продумав. Єдиний варіант — це одружитися зі мною. Тоді в нас двох буде контрольний пакет і той, хто намагається перехопити правління, скуповуючи акції — спіймає облизня. Разом з Мариною, твоєю мамою, ми будемо в меншості, якщо ти вже заговорила про одруження з нею. Можна, звісно, все залишити, як є. Ви з матір’ю володієте контрольним пакетом, мати керує фірмою, але, дівчинко, те, що відбувається зараз, те, в що ти не хочеш заглиблюватися, говорить про одне — той, хто скуповує акції, зупиниться лише тоді, коли в його руках опиниться контрольний пакет. Або ж коли всі його спроби стануть марними. 

— А чому ви так само не можете викупити акції й отримати контрольний пакет? — хмурюсь. Так же логічніше, навіщо йому я?

— Видно, що ти не економіст, але рахувати до ста, думаю, вмієш? — тягне поблажливим тоном. — Якщо у вас з матір’ю на двох п’ятдесят один відсоток, як я можу отримати контрольний пакет, навіть якби мені вдалося скупити решту?

На секунду замислившись, мовчу, бо щось таке крутиться в голові, зовсім очевидне. І тут мене осяває!

— Так з мамою одружившись!

— Не все так просто, крихітко, — хитає він головою. — Значна частина акцій вже спивла до когось в руки. Я спробую тебе потроху просвітити в цьому питанні, щоб ти розуміла, як ведеться бізнес, але про свій дизайн можеш забути.

— Не хочу я ніякого просвітлення, — бурчу, бо він так впевнено говорить, ніби питання вже вирішене, і я все одно стану його дружиною, а він отримає потрібні йому акції.

— В такому разі повертаємося до початку розмови: ми з тобою одружуємось, я займаюся бізнесом разом із твоєю матір’ю, а ти живеш у своє задоволення. В межах розумного, звісно.

Ну і як я зможу жити у своє задоволення, ставши його дружиною? 

— Як ви не зрозумієте, я не хочу з вами… Боже, та я навіть уявити не можу себе з вами… в одному ліжку, — червоніючи, випалюю прямо. 

А він знову сміється, перш ніж приголомшити мене, скептично вигнувши брову:

— А хто тобі сказав, що я хочу? У нас буде фіктивний шлюб. Коли все вляжеться, щойно я поверну витрачені мною на погашення ваших боргів кошти, ми розлучимось і підемо кожен своїм шляхом.

Фіктивний? Він серйозно? Але… все одно ж шлюб. А Свят тоді ким буде, коханцем, якщо у нас все складеться так, як я мрію? Навряд чи він зрадіє.

— У вас із моєю мамою щось є? — продовжую ганьбитися безцеремонними питаннями, але вже якщо він реагує доволі спокійно на мою прямолінійність, то чому б не ризикнути?

Проте Костянтин має щиро здивований вигляд. Схоже, тут я помилилася з припущеннями.

— Крім дружби й поваги в пам’ять про твого тата — нас більше нічого не поєднує.

Це добре. Мабуть. Бо якось дивно все це виглядає. Взагалі все дивно, хоч цей чоловік і вміє бути дуже переконливим.

— Мені треба подумати, — кажу йому, не поспішаючи цього разу відмовлятися. І справді, має ж бути якийсь вихід.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍