Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

Глава 5.2

– Гаразд, припустимо, я навіть розумію ваші мотиви, – обережно почала я. – Але ти ж розумієш, що ящера точно будуть шукати. І якщо до них в руки потрапить плівка з записом зґвалтування, то його зникнення сто відсотків пов’яжуть з вами. Невже ви не розумієте, у що влізли?!

– А що доводить плівка? – почувся за спиною спокійний чоловічий голос.

Я різко повернула голову в бік дверей. На порозі стояв бета Ярова – Білояр Дерилов. До цього я бачила його лише одного разу, коли перевертень забирав Ждану з рідної домівки. Та й то здалеку. Не бажала я спілкуватися з тим, хто відібрав у мене сестру.

Зростом і статурою перевертень, звичайно, поступався альфі, але теж був кремезним. А ось обличчя у Білояра здавалося набагато привабливішим і приємнішим, ніж у Ярова. Смазливіше – мабуть, найкраща характеристика. Світло-каштанове волосся, великі карі  очі, чий погляд видавався теплим и приязним. Втім, зараз теплоти вони не випромінювали. Білояр дивився на мене трохи насторожено.

Згадавши, що він був одним з тих вовків, яких я бачила на дорозі, відчула, як до горла підступає нудота. Цей гарненький перевертень зовсім недавно впивався іклами у живу плоть. Нудота посилилася, коли Білояр пройшов повз мене до дружини і ніжно поцілував у губи. Я ледь стримала блювоту.

Личко ж сестри ніби засвітилося у присутності чоловіка. Напевно, її саму зовсім нічого не бентежило у всій цій ситуації. Схоже, мила і боязка Ждана змінилася набагато сильніше, ніж я навіть могла припустити.

Білояр теж сів за стіл і, поки дружина клопотала над частуванням для нього, пильно дивився на мене.

– Плівка доводить лише те, що ящір скоїв злочин. Але не те, що ми причетні до його зникнення. Наш альфа не дурень, Вендо. Адже ти дозволиш мені тебе так називати? Ми все ж родичі.

Я машинально кивнула – зараз це взагалі не здавалося чимось суттєвим.

– Виходить, сліди ви знищили, – підсумувала я.

– Тепер єдине, що може пов’язати нас зі смертю ящера – це ти.

А ось від цих слів у мене різко піднявся тиск. Голова закрутилася, перед очима попливли кольорові плями. Це що погроза?! Вони збираються позбутися мене так само, як від інших «слідів»?

– І що з цього випливає? – різко сказала, буравлячи перевертня неприязним поглядом.

Краєм ока вловила, як несхвально зиркнула на мене Ждана, але зараз на це було начхати. Сестра заодно з ними! Проти мене! Це наповнювало серце такою гіркотою, що хотілося завити у голос.

 – Нічого, – Білояр чарівно посміхнувся, але я не збиралася купуватися на цю посмішку. Вони щось задумали, я виразно це відчувала. – Ти одна з нас. І ти ж не заподієш шкоди своїй зграї?

 Трохи відпустило, і я з шумом випустила повітря з легенів.

 – Так і є. Я нікому не збираюся ні про що розповідати.

 Деякий час ми в повній тиші пили чай, лише обмінюючись поглядами. Хоч у поведінці Білояра і не відчувалося нічого загрозливого, тривога не відпускала. Хотілося якомога швидше забратися звідси.

А що, власне, мені заважає? Альфа ж не давав ніяких розпоряджень щодо мене. Так що навряд чи хтось стане затримувати. І поки він не передумав, краще, що можна зробити – піти. І я тепер була впевнена на сто відсотків, що цей мій візит до поселення перевертнів – останній. Про подовження контракту не може бути й мови! Та я сама його перша розірву, аби не мати більше ніяких справ із Яровим!

– Я, мабуть, піду, – глухо сказала, піднімаючись на ноги.

Ждана сіпнулася, щоб проводити, але Білояр чомусь зупинив, поклавши руку на її плече.

– До зустрічі, Вендо, – він знову подарував мені чарівну посмішку.

Я скуто попрощалася з сестрою і кинулася геть.

Від безлічі спрямованих на мене поглядів цього разу було ще більше не по собі, ніж зазвичай. Здавалося, що потрапила у якийсь фільм жахів про гулів. І що кожен з місцевих жителів у будь-який момент може накинутися і перегризти мені горлянку.

Так що до стоянки, де альфа припаркував мій позашляховик, добігла в рекордний час. І це незважаючи на те, що пересуватися доводилося в дизайнерських туфлях на шпильці і елегантному, але не зовсім зручному світлому костюмчику.

Перше потрясіння чекало вже на місці. Моє авто зникло! Стояли лише машини місцевих, які я про всяк випадок обійшла. Раптом позашляховик просто переставили. Але його дійсно не було. Та що за дідько?! Тривога все сильніше давала про себе знати, заважаючи нормально мислити. Я з шумом втягнула повітря і змусила себе трохи заспокоїтися.

Це, напевно, чергове знущання Ярова. Кудись переставив машину, щоб я знову кинулася до нього і вимагала пояснень. Не дочекається! Якщо знадобиться, готова до Мирграду пішки йти на треклятих шпильках, які, на своє лихо, сьогодні вдягнула. І я, піднявши підборіддя, з усією швидкістю, на яку була здатна, попрямувала до блок-посту.

А ось тут чекало друге потрясіння!

– Вибачте, але вам заборонено покидати нашу територію, – ввічливо зупинив мене один з охоронців.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍