Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Глава 10

 

Браузер вже стогнав від вкладок, але кількість варіантів, які планувала розглянути, була незліченна. Я виставила на продаж свою квартиру і хоч зараз ринок нерухомості жвавим не був, я дивилась в майбутнє з оптимізмом та надією. Ще кілька місяців тому, повернувшись сюди і вперше про це замислившись, мене охоплював паралізуючий жах, та зараз я відчувала впевненість. Я готова жити без неприємних спогадів, жити повним життям не відкладаючи його на потім. Час відвідати подругу, час змінити житло, час закохатись, можливо. Єдина моя ніч нестримного шалу дала зрозуміти важливу річ – я не та жінка, що легко полишає за зачиненими дверима свої почуття. Ні, я жодного разу нічим не дорікнула Вадиму і не пошкодувала про своє рішення, тому що в той момент воно було правильним. Не уявляю, хто б міг подарувати мені кращий шанс відчути себе бажаною, дізнатись що таке палка пристрасть і задовольнити свої досі незвідані потаємні бажання, не починаючі нові стосунки, до яких ще не була готова. Але випадковий секс, навіть неймовірний, просто епізод без продовження і для мене це так само складно, як постійно переїздити з місця на місце, щоразу починаючи все спочатку. Я потребую більше стабільності в емоціях і  близькості, яка виходить за межі суто фізичного рівня. Так, я на вірному курсі свого життєвого шляху. Ось вона, моя зона комфорту, лиш за крок від мене.

– Як так вийшло, що обмінялись ролями? - заливалась реготом Яна. – Ти шукала осідлості, а досі йдеш по життю з валізою. Зате я від гонитви за новими враженнями перейшла до такого спокою, що сама не вірю. Це ж треба!

– Не кепкуй з мене, краще готуйся до мого новосілля. Я нарешті знаю що мені потрібно, просто шлях трохи звивистий.

– А мені схоже, ти хочеш і далі кочувати, але в межах рідного міста.

Сперечатись з подругою було не варто, я не проти вважати зоною комфорту всю столицю, може так і є.

 – Дара, а як на особистому фронті?

– Спитай після завтрашнього побачення.

– Із тим ким думаю?

– Угу, - сміючись мугикнула я.

– Наполегливий хлопець,  – резюмувала подруга.

Артем насправді був дуже наполегливим. Звісно, в день знайомства обмін телефонами був абсурдною ідеєю, хоча саме тоді він і зробив перший крок. Відмову сприйняв легко, а за кілька днів намовив свою сестру, щоб у Таміли його дізналась. Зазнавши невдачі вдруге, невдовзі заїхав до моєї невістки особисто, пояснивши інтерес тим, що хоче переді мною провину за зіпсовану сукню спокутувати. Бажаного від Тамілки не отримав, бо замість відповіді вона широко прочинила двері, махнула рукою в бік шезлонга, де я лежала і запросила його зі словами: «Сам питай!». Відтоді його непрохані візити стали регулярними, а мій впертий спротив перетворився скоріше на інерційний, ніж з причини відсутності симпатії до нього.  Спекатись гостя, що занадто часто  стукав у двері з питанням «А зараз?», було простіше давши йому бажане і відтоді у мене з’явився друг по переписці. Від текстового обміну шпильками, до приємного і веселого спілкування часу спливло небагато, а повернувшись у місто, я відчула, що ідея піти з ним на побачення вже не видається мені небажаною. І він не розчарував, зустрівши з великим букетом квітів і широкою посмішкою, що здавалась мені все симпатичнішою.

– Цього разу я обачливіша – надто світлого не вдягала, - не утрималась я.

– Пара, що вже на першому побаченні має об’єднуючу історію та спільний жарт, має неабиякий потенціал, -  Артем засміявся і відчинив дверцята машини. – Наступний етап – виявити спільні вподобання, а почнемо з кулінарних.

Це  був чудовий день, час пролетів непомітно і я жодного разу не пошкодувала, що прийняла його запрошення. Та Артем полюбляв швидкість не тільки за кермом. Після ресторану, ми вирішили трохи прогулятись парком поруч і коли в нашій бесіді виникла пауза, він рішуче її заповнив, охопивши моє обличчя долонями. У свій поцілунок він вклав стільки пристрасті, що у мене не лишилось сумнівів – треба негайно вшиватися з людного місця і бажано самій. Його очевидний задум не завершувати побачення до ранку, потрібно було коригувати якомога швидше та максимально задіявши делікатність та винахідливість - все ж ображати його я не хотіла. На щастя, мій телефон озвався знайомою мелодією.

– Даруся, привіт, - почула мамин голос я. – Знайшла я ту флешку.

– Та ти шо? – надміру емоційно відреагувала я. - Нічого собі! – градус драматизму в моєму голосі лиш зростав.

– Уявляєш? За ліжком валялась. Я її на книжкову поличку переклала, біля альбомів лежить.

– За пів години буду у тебе.

– Так я на роботі, а вона вдома.

– На роботі? Добре, їду.

– Та кажу ж тобі, це я на роботі, а флешка вдома! Батько вже мабуть повернувся, а як ні – своїми ключами скористайся.

– Так, зрозуміла, до зустрічі.

Артем терпляче прислухався до нашої розмови.

– Вибач, невідкладна сімейна справа, - скидаючи виклик сказала я.

– Сподіваюсь, нічого не трапилось?

– О, ні, новини добрі, та мушу їхати, вибач.

Йому нічого не лишалось як підвезти до лікарні, запитати чи не варто на мене зачекати і, зрештою, прийнявши відмову, вдовольнитись моєю словесною подякою за прекрасний день та швидким цілунком у щоку на прощання. Звісно, він не відпустив мене не призначивши другого побачення, проте, сильного невдоволення з цього приводу я не відчула. Та відчула трохи жалю, що той цілунок справив на нас абсолютно різне враження. Сховавшись за важкими дерев’яними дверима медичного закладу, я щасливо видихнула і глянула на телефон, який вже вкотре сповіщав про  повідомлення. Одне за одним Яна насипала мені питань: «Ти вже вдома?», «Якщо не сама – ігноруй!», «Коли будеш сама - негайно напиши як пройшло!». Міряючи кроками хол від гардеробу до аптечного кіоску, я набирала їй повідомлення у відповідь: «Непогано, домовились про друге побачення». Вхідний від подруги пролунав майже негайно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍