Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Глава 12

В дім Марка ми приїжджаємо втрьох. Маріан відмовляється залишати мене, а Марк не має нічого проти. Проте, новоявлений брат веде у спальню Марка, в той час, як він сам залишається на кухні. Перебуваю у прострації. Слово “похорони” не вкладається у голову. Фізично не здатна прийняти його. Не можу. “А потрібно” — шепоче підсвідомість. 

Маріан розстеляє ліжко. Минулого разу я була тут за інших обставин. Страшних, проте вони бліднуть у порівнянні з тим, що трапилося зараз. Спустошено гляджу на вікно. Там, за ним, сніг налипає на скло й так і зостається білими плямами. Гарними, схожими на витвір мистецтва. Непомірно чистими з тим, що коїться в душі. Маріан дає футболку Марка нишпорячи у його шафі. Нічого не кажу, не коментую. Сорому більше не існує. Є я і моє горе. 

Переодягнувшись, лягаю під ковдру. Скручуюся у позу ембріона та заплющую очі. Видихаю. Вдихаю. Так тисячу разів, бажаючи відчути полегшення, але воно втікає, як пісок крізь пальці. Молодший Данте сідає скраєчку. Торкається голови й веде по волоссі. 

— Ти не сама, Брі, — шепоче. — Не самотня. 

Вимучено дивлюся на хлопця. Карі очі сповнені тепла й бажання забрати біль. На обличчі читається — він би багато зробив, щоб я зараз не була на цьому місці. Але минулого не змінити. Минуле має залишатися в минулому. 

Не помічаю як засинаю. Наступні дні у тумані. Марк з братом дуже допомагають: організація похорон повністю на їх плечах. Я лише приблизно кажу кількість людей, що прийдуть пом'янути дідуся. Настя з Пташеням теж поруч. Навіть не очікувала, що втративши останню частину сім'ї віднайду людей, котрі не кинуть. Усвідомлюю, що справді не сама і щиро дякую за це світу. Якби була сама, зламалася б. Наразі ж тримаюся. Здебільшого через те, як кожний дивиться в очі. Шукає там ознаки, що от-от від мене нічого не залишиться. Настя найчастіше так робить, на відміну від інших. Марк же взагалі поводиться максимально по-марковськи: спокій, відчуженість, контроль. Мабуть, я вдячна йому за це. Складно у відповідь сказати щось, але мусиш, бо знаєш — чекають. Маріан, Павло, Настя — очікують, що ось-ось лусну, і намагаються зберегти від цього. Я вдячна, та значно простіше не зламатися тоді, коли на кожному кроці не бачиш жалю. Марк інший. Дійсно інший. В очі дивиться прямо, як і завжди. Не чекає, що впаду перед ним на коліна чи в істерично ридати почну. Не чекає, що легше стане. 

Всі ці дні я у нього. Перші дві ночі Маріан був з нами, а потім пішов, залишив удвох. Хотіла злякатися, горе не дало. Думки всі забрало. Сором з душі вишкребло, як і решту емоцій. Тільки воно залишилося, на серці каменем, надщербивши здоровенну рану.

Однієї ночі, після похорон, коли я вкотре засинаю у ліжку Марка, він приходить. Відчуваю одразу. Неможливо проігнорувати те, що матрац прогнувся, джерело тепла раптом з'явилося, а сильні руки до себе притягнули, в кокон. Це вперше, коли наші тіла торкалися, без ходіння по лезу, без страху і гарячого потоку в крові. Лише людське тепло. Лише широка спина, котра мою вкотре прикрила. Аромат хвої та кориці, від якого спокійніше стало. Трішечки, але ж…

Після, Марк кожної ночі лягає зі мною. Вдень ми існуємо окремо, але вночі… Вночі він мій, а я для нього. Вночі межі між нами стираються. Не потрібно обирати фізичну близькість або повне табу. Взагалі можна не думати. Темрява стирає кордони окреслені ним. А я… я притискаюся щоразу сильніше, тільки б не відсунувся, руки не забрав, бо помру. 

Минає місяць після похорон. Всі ці дні схожі й різні. Прокинувшись сьогодні усвідомлюю, що так тривати не може вічність. Хотілося б. Боже, до туману в голові, хотілося б, адже страшно втратити миті вночі, від яких легені мають можливість перепочити, вдихнути на повну і на трішечки горе відсунути. Але це втеча від самої себе. Варто прийняти та йти далі. Дідусь не хотів би, щоб я так побивалася. Він вірив Марку, у те, що той дасть мені краще життя. Він не хотів тримати мене у Золотому, як маму, щоб я не закінчила, як вона. Він любив мене, хоч ми різної крові. Був справжнім дідусем. І я ніколи не припиню любити у відповідь. 

Марка в будинку немає. Воно й не дивно. Здебільшого він повертається ввечері, я ж в цей час готувала щось, або просто блукала кімнатами чи на дворі. Сьогодні зміню звичкам. Сьогодні піду додому. 

Поснідавши, збираюся. В горлянці стискає від страху, переборюю себе і йду. Замикаю дім й пішки крокую обабіч дороги. Сніг сьогодні не падає, навпаки, небо блакитне, сонце сліпить. В голові, поки крокую, порожньо. Жодної думки, жодного припущення. Взагалі нічого. 

Шлях займає час, але я не поспішаю. Дійшовши до будинку оглядаю його. Старі конюшні. Ніколи не припиню дивуватися тому, що з них зробили житло. Невже це було нормально? Повільно дістаю ключі, заходжу в під'їзд. Знайомий запах старості б'є в ніс. Видихаю, йду далі. У квартиру потрапляю не одразу, деякий час стою під дверима боячись провернути ключ. Рахую до п'яти й різко відкриваю їх. Заходжу. Дивно, та пахне так, ніби дідусь живий. Трішки медикаментами, старістю і гречаною кашею, яку він так любив. На кухні чисто, немає плями від чаю, і чашки не підлозі теж. Обводжу поглядом приміщення. Скільки разів ми сміялися на цій кухні? А страждали? Скільки разів Лебідь завдавав нам шкоди, та ми, попри все, продовжували шукати у житті світло? Дідусь вміло його знаходив, якщо я не могла. Він був тим, хто на ніч казки розказував, хто коліна покривав йодом або зеленкою. Він жартував з бабусею, котра була вольовою жінкою, і подекуди ми разом розігрували її. Я була мала, щоб розуміти яка щаслива. Тепер знаю, то було справжнє сімейне тепло. 

Я зациклилася на його пошуках, вважаючи, що моя сім'я жахлива, через Лебедя. Але я помилялася. Все навпаки: моя сім'я прекрасна. Мама, бабуся, дідусь: подарували те, що і повинні були — любов. Вони любили так сильно, що робили усе для мене. В межах їх можливостей, адже життя не давало чогось більшого. Та цього було достатньо, щоб я навчилася бачити світло, могла любити книги й цінувати їх, вміла співчувати й захищати. Не лише себе, інших теж. Вони подарували свої серця мені, нехай і не рідною була. Шкода, щоб зрозуміти, дідусь мав піти з життя. Шкода, щоб усвідомити — ламай чи не ламай мене, рятуй чи ні, нічого не зміниться. Я — особистість. Я можу сама приймати рішення, а не розраховувати на когось. Я не погана людина, якщо поруч зі мною  є ті, хто розділяє біль і радість. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍