Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

із якогось такого місця, що розташовано трохи лівіше від нашої калітки. А може, й десь за парканом, — цього він точно стверджувати не може. Я спитав, чи може воно через скло пускати іскри, небезпечні для людей. Він дуже здивувався і спитав, звідки я знаю. В одоробла справді є пістони, як у стартовому пістолеті нашого фізкультурника Валентина Валентиновича. Воно прикладає пістон до скла, б’є по пістону кігтиком — і до хати летять іскри. Від них треба ховатися.

Потім він довго не відставав од мене, звідки я знаю. Довелося йому розповісти, що мені таке теж снилося. Я хотів його заспокоїти: мовляв, бачиш, нічого зі мною не сталося, живий-здоровий. Але вийшло навпаки.

— Я так і знав, що це — не просто сон. Воно справді є. Йому потрібен я.

— Чому саме ти? — вкотре спробував з’ясувати я, та він знову не відповів.

— Малий, так нечесно, — сказав я. — Я ж тобі розповів свої сни? Розповів. А ти мені не хочеш сказати правди.

— Я сказав тобі вже, що не знаю! — загарчав він.

Ну, і знову збрехав. А в таких випадках про щось його далі розпитувати — це себе самого не поважати. Усе одно не скаже. Ні погрозами, ні хитрощами тут нічого не вдієш. Це — Зоя Космодем’янська у штанях.

Мама он учора скільки намагалася з’ясувати, що він сховав і де, та все марно.

— Я нічого ніде не ховав! — репетував він, хоч і дістав по задниці. — Сказано «нічого» — значить нічого!

— Чого ж ти тоді так злякався, коли я хотіла перевірити кармани?

— Нічого я не злякався. Просто не люблю, коли шарять у моїх карманах, понятно?

От і вся розмова. Але я, звісно, бачив, що і тут він бреше.

Мама йому вірила. Вона могла ще вдавати, ніби впевнена, що доможеться правди, та вже вірила йому і наполягала просто з педагогічних міркувань. Аби він не подумав, що її можна легко обдурити. А він і без того знає, що кого-кого, а маму обдурити — легше легкого. Особливо йому.

Він тільки не знає, чому це так. А я знаю. Пам’ятаю.

От і цього вечора мама, зрештою, заспокоїлася — повірила. А тепер, серед ночі, вже просила в нього вибачення, бо була впевнена, що це його нервова система не витримала вчорашніх безпідставних звинувачень. Ага! Нервова система.

Ні, я не заперечую, що вона в нього є. Він справді буває таким нервовим, просто шаленим. Мама нікому нічого про це не каже, бо думає, що я нічого не пам’ятаю. Ну, хай так і думає. Ви їй теж, будь ласка, не розповідайте при нагоді.

Коли моєму малому було тільки два місяці, він страшно захворів. Страшно. Лікарі, навіть тьотя Паня, яка могла вилікувати все на світі, сказали, що це «младєнчеське». Ми тоді жили ще у врем’янці, — нині там просто сарай, а тоді було все наше житло. Ми туди переїхали ще в 1956 році. Тоді ж батько почав будувати будинок, у якому ми тепер живемо.

Усе те почалося несподівано. Крик малого серед ночі розбудив усіх нас. Як тільки хтось заходив до кімнати, крик ставав просто нестерпним. Тільки мама могла до нього підійти. На її руках він заспокоювався, хоч і ненадовго. Незабаром знову заходився криком, і це тривало не один день. Він майже не спав. Младєнчеське. Що це таке, я й досі не знаю, проте слово запам’ятав. Майже нічого не їв — тобто мамину грудь випльовував і знову починав кричати.

Коли вже стало зрозуміло, що він не жилець, мама погодилася погукати бабу Ганю, батькову матір. Мама її не любила, — вже й не знаю, за що. Просто на дух не виносила, хоча баба Ганя не була вредна. Вона рідко говорила, завжди усміхалася, ніби як сором’язливо. Була малесенька на зріст — нижча за маму майже на голову. Я вже тепер її майже перегнав, хоч я і невисокий — третій ззаду на фізкультурі.

Мені тоді було п’ять із половиною років, але я все дуже добре пам’ятаю. Прийшла баба Ганя, звеліла батькові принести два свіжі яйця з курника, щоби викатати переляк. Потім пішла до малого, і той її мовчки підпустив до себе. Баба Ганя перев’язала йому ниточками — не нашими, а якимись своїми, грубими та сірими, — руки й коліна, нахилилась і почала щось шептати. Заходити будь-кому до кімнати вона заборонила, а з порога я не зміг розчути жодного слова. Тільки якесь бурмотіння, шипіння, клацання язиком. Щось зовсім не схоже на людську мову.

Вона не так і довго шепотіла, як раптом малий зовсім замовк. Мама стояла поруч зі мною, приклавши пальці до рота, і повними сліз очима дивилася на бабу Ганю. А та перехрестила малого і вийшла до нас.

— Хай поспить, — тихенько промовила. — Як прокинеться, даси йому цицьку. Тіко одну. Тіко спершу покатай по ній яєчко. Тоді, як знову прокинеться, даси другу. Тіко спершу викатай її яєчком. Потім викинь обидва. Ну, можна в убиральню. Але щоб ні кури, ні яка інша тварь не з’їла. Можна закопати на вулиці.

Запнула темну нечисту хустину на голові та на шиї й пішла геть. Батько подався її проводжати. А коли повернувся, мама сказала у спину, ніби й не йому, та щоби почув, звісно:

— Відьма.

Батько рвучко розвернувся до неї, й тут я по-справжньому злякався. Було ясно, що він зараз маму вб’є. Такий у нього був погляд. Я й досі ні в кого не бачив такої ненависті в очах, як у нього тоді.

І раптом мама заридала. До того вона трималася — з останніх сил. А їх у неї було не так і багато. Уже ж не першу ніч не спала.

Батько відвернувся й через плече тихо кинув:

— Візьми яйце, викатай грудь. Спробуй тільки цього не зробити!

Сказав він це так, що і мертвий би його послухався. Батько вміє так сказати. Що-що, а це я знаю.

А потім він ніби вперше помітив мене і сказав майже таким самим тоном:

— Якщо хоч одній живій душі розкажеш про це все, всім нам: не тільки бабі Гані, а й тобі, й мамі, й мені, й особливо Юркові — буде дуже погано. Зрозумів?

Звісно, я зрозумів. Що я — ідіот чи що? І досі нікому не розповідав. А вам оце розповідаю, бо баби Гані вже немає, а ви все одно не повірите, що це правда. Я вже дорослий і знаю, що люди ніколи в