Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Розділ 17

Волкани були породженнями Імпульсу. Кажуть, коли було побудовано вежі та по периметру огороджено всю зону «Смарагд», тоді почали відбуватися дивні речі. Я вже згадував про те, що почали зникати люди. Мої батьки яскравий тому приклад. Але Імпульс не тільки змінював людей, деформував їхні свідомості та змушував жити за правилами, встановленими ШІ Віктором, але й непомітно вплинув на флору та фауну зони.

Найпершими змінилися рослини. Не всі. Деякі так і залишилися ромашки ромашками. Але фруктові дерева скарлючилися, перекрутилися поступово в спіральні довгі стовбури, що майже не мали гілок, і, відповідно, перестали плодоносити. Зате в зоні активно почали розвиватися гідропоніка та аеропоніка, які принесли несподівані результати. Овочі та фрукти росли чудово, урожаї збиралися по кілька разів на рік, хоча рослини були змінені відповідно до нових умов, генетично модифіковані.

З тваринами було все набагато складніше. Зона «Смарагд» неоднорідна. Це величезне, просто гігантське місто, але на околицях переростає майже в сільську місцевість, збереглися навіть деякі ліси. Не знаю, що знаходиться за високим бетонним парканом, яким огороджено зону, можливо, ліси й поля продовжуються далі, можливо, є ще інші міста й інші зони?

У мене інколи виникало бажання зазирнути туди, проникнути через ретельну охорону й побачити, що там. Але поки я не наважувався, це потребувало довгої підготовки. Та й тут ще не вирішив своїх справ, у яких помста ШІ Віктору за те, що забрав у мене батьків, була не останнім прагненням.

Так от, про тварин. Вони зникли. Майже всі. Залишилися тільки домашні улюбленці – собаки, коти, миші, хом’яки там різні. Ну і, звісно, щурі, яких у містах завжди багато, і виживають вони за будь-яких умов і обставин. Дивно, але ШІ Віктор їх не чіпав. А може, просто ще не придумав програми з їхнього винищення? Із диких тварин «вижили» під упливом Імпульсу  лище волкани та приви.

Волкани нагадували звичайних вовків, але були трохи крупніші, масивніші, мали густу чорну шерсть і червоні очі. Якщо десь на картинці їх побачиш – не відрізниш від звичайних великих вовків. Але тільки в світлу пору дня. Вночі вони світилися. Блакитним мерехтливим світлом. А очі – червоним. І ліси давно були порожніми – волкани перебралися жити до міста. Розмножувалися дуже, надзвичайно швидко. Поїдали котів, собак, щурів, нападали й на людей. Тому спеціальні служби періодично займалися дезінсекцією волканів. Саме так назвали процес їх винищення і зменшення популяції. Хоча я б назвав деволканізацією.

Після таких заходів, які тривали кілька днів, про волканів часто не було чути довгий час, але потім вони знову з’являлися. І якщо у мешканців окремих районів регулярно починали зникати коти чи собаки – це було ознакою того, що, можливо, варто пошукати там сліди волканів. От і у восьмому районі вони активізувалися. Так, зранку ж запланована дезінсекція.

Волкани почали мене оточувати. Ці дивні тварини часто збиралися зграєю по п’ять-десять особин, де завжди був один альфа-самець. Крупніший і сильніший від інших.

Я пройшов кілька кроків і зрозумів, що повинен забезпечити собі прикриття тилу, притиснутися до якоїсь стіни, бо бій був неминучим. Стіна ліворуч була ближче, та й волкани попереду перебували далі, ніж ті, які вже вийшли справа зі свого сховку й повільно підступали, блискаючи червоними очима. З їхніх оскалених пащек чулося тихе рикання.

Один із них готувався до стрибка. Я рвонув до стіни ліворуч, із силою кинувши в переднього волкана свого наплічника, збивши його вже в польоті. Шкоди наплічник звірові не завдав: той м’яко приземлився на лапи й знову кинувся на мене, але це дало мені фору. Я встиг добігти до стіни, притиснувся спиною до холодної цегли й вистрілив з лазерона у волкана, який вже знову летів на мене. Попав у голову. Звір рухнув під ноги, засмерділо паленою шерстю.

Двоє його напарників не поспішали кидатися на мене, зупинилися віддалік і, переступаючи повільно з ноги на ногу, чекали своїх зі зграї. До нас вже поспішали ті двоє, котрих я бачив попереду. Крім того я помітив велику постать волкана, котрий, виявляється, знаходився за моєю спиною, коли я йшов по дорозі. Це був альфа - крупніший, вищий, яскравіший. Його шерсть просто сліпила блакиттю.

Кажуть, таке сяйво шерсті волканів виникає тому, що тіла тварин виділяють спеціальний фермент – люциферин. Як вовки отримали такі властивості, притаманні, наприклад, нічним комахами, тим же світлякам, – загадка. Але це мене зараз не дуже цікавило, бо я розумів, що маю великі проблеми. Відбитися від шести волканів – мало шансів. Так, лазерон їх затримає. Але ненадовго. Я вже помітив, що той хижак, що валявся під моїми ногами, заворушився. Ще кілька хвилин – і він повністю відновиться.

Треба було щось терміново робити. Волкани володіли шаленою регенерацією. Вбити їх просто нереально. Спецслужба з дезінсекції має спеціальні речовини, які приваблюють цих тварин, і скуштувавши такої "отрути", волкани гинуть. У мене не було нічого такого, я ж не думав, що потраплю в таку халепу! Наступного разу треба запастися й таким.

А задіяти програму «Морок» я не міг, по-перше, фізично: ще не повністю відновився після попереднього разу, а по-друге, задіяти тут, в неекранованій площині, програму - означало відкритися ШІ. Він одразу локалізує порушення в системі, спробу змінити його усталені й традиційні кластери.

Швидкість - ось що могло мене врятувати. Я не роздумував і миті. Направив лазерон на альфу і почав відлік. Один – альфа вискнув і упав з пробитим боком. Два, три – обидва волкани, які скалили пащеки переді мною, впали, мов підкошені. Я розвернувся в бік виходу з провулку і сам побіг на ще двох звірів, які мчали до мене. Чотири, п’ять – попав в обох і так рвонув до рятівної арки, що вела з цього пристанища волканів, що аж дух забило. Якщо той, перший звір, вже й очуняв – то він не встигав мене догнати. Принаймні, я на це сподівався.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍