Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

день проводити збори, на які силоміць зганяли селян. На цих зборах питання ставили так: «Хто проти колгоспу, той проти радянської влади. Проголосуємо. Хто проти колгоспу?» Сміливців майже не виявлялось. У колгоспи пішло 90–100 відсотків, (це частково змальовано у «Піднятій цілині» Шолохова). Знаючи про те, що їм доведеться здавати у колгосп коней і корів, селяни почали різати худобу. Коней багато хто жалів, і тому їх просто відпускали в поле. По всій Україні бігали здичавілі голодні коні. У відповідь на такі вчинки селян влада збільшила економічний та поліцейський тиск. Окрім загального державного податку запровадили додатковий — його призначала сільрада. Голова сільради часто обкладав податками своїх особистих ворогів, не зважаючи на те, наскільки вони були заможні. Якщо селянин не здавав зерна за цим податком, до нього приходили активісти й робили обшук. Оскільки активісти були односельчанами того, кого обкладали податком, то їм неважко було знайти заховане зерно. Якщо зерно знаходили, то спеціальними палицями розвалювали комин на хаті — на знак того, що тут живе куркуль або підкуркульник, який саботує заходи радянської влади. Податок на ту саму людину могли накласти вдруге і втретє — поки у неї не вийде увесь хліб.

Зібраний хліб зберігався у спеціальних зерносховищах. Багато хліба при цьому згнило. Зерносховища охоронялись військами. Якщо голодні люди намагались проникнути у ці сховища, по них стріляли.

Багато хліба експортували за кордон. Славнозвісний командир Якір поїхав у Москву з вимогою роздати хліб голодним. Сталін заявив йому, що не військових це справа — втручатись у політику. Мені про це розповідала Якірова дружина Сара Лазарівна.

У 1933 році до всіх цих причин додалась засуха, неврожай.

Голодні люди кинулись в міста або в інші республіки. На українських кордонах стояли війська і не пропускали голодуючих. У містах хліб видавали по картках, так що міські мешканці не могли допомогти голодуючим селянам. Багато хто з мешканців міст співчував селянам, але частина зловтішно пригадувала їм громадянську війну, коли міщани голодували, а селяни або зовсім не давали хліба, або міняли його на найцінніші речі.

Коли почався голод, багато українських письменників роз’їжджали по селах, щоб описувати квітуче життя селян у колгоспах. Багато з них, побачивши, що діється насправді, почали переходити в ряди опозиції. Інші ж перелякались так, що саме в ці роки стали затятими прибічниками, а потім і активними «будівниками комунізму».

Писати про голод у той час не можна було. Якщо хтось писав про голод у листах в інші республіки, то нерідко потрапляв у тюрму за антирадянську пропаганду. Посилки в Україну часто повертались назад.

Нікому достеменно не відомо, скільки від цього голоду померло людей. Одні — партійці — називають 5–6 мільйонів (тобто стільки ж, скільки євреїв знищили гітлерівці), інші — українські націоналісти — кажуть про 10 мільйонів. Істина, мабуть, десь посередині.

Відомості про голод, які я зібрав у 62–63-му роках були такі приголомшливі, що перед ними поблякло знищення майже всієї партії більшовиків, керівників радянської влади, профспілок та армії ленінського періоду. Здається, на початку 60-х років з’явилась цинічна примовка: за що боролись, на те й напоролись. І справді, помилки ленінського періоду переросли у злочини сталінського і післясталінського періоду. У знищених більшовиків була все-таки якась провина перед народом. Але за що гинули мільйони ні в чому не винних простих людей? Мільйони від голоду, мільйони на війні, мільйони в таборах і тюрмах. МІЛЬЙОНИ. Страшно, коли гине одна людина.

У моралі нерівність 1 000 000 > 1 неправильна, але все-таки мільйони погублених — це переступає будь-які межі страхіть. І про це повинні пам’ятати ліві на Заході, в капіталістичному світі. Вони повинні думати про ті засоби, з допомогою яких вони збираються будувати «світле майбутнє» (або «кришталевий палац» за Достоєвським).

*

Але повернусь до 62-го року.

Льва Толстого у ті часи я не любив: зубріння в школі, твори про позитивних і негативних героїв — усе це відштовхує більшість учнів від письменників, які вивчаються у школі. Тургенева, наприклад, я полюбив випадково. Мені трапилась книжка без перших сторінок. У ній була «Пісня кохання, що тріумфує» та «Вірші в прозі». Я не знав, що це Тургенев, і був у захваті від прочитаного. Коли ж довідався, що це Тургенев, було вже пізно — я його полюбив. Але «Записки мисливця» не можу читати досі — одразу зринають у пам’яті формулювання з підручника та інша псевдораціоналістична лузга.

Якось мені потрапила до рук «Сповідь» Толстого. Вона вразила мене нищівною критикою сучасної йому науки, мистецтва, церкви, промисловості, а також тим, що в ній чітко ставилось питання сенсу життя. Я почав шукати інші філософські твори Толстого. Захоплювався Толстим-філософом все більше й більше. Постало питання, чому ж Ленін, який захоплювався його художніми творами, з такою зневагою відгукувався про нього як про філософа. Перечитав статті Леніна про Толстого. Вони видались мені непереконливі (видаються непереконливі й зараз, коли до Толстого-філософа я ставлюся вже зовсім не з палким захватом). Дуже близьким було прагнення Толстого до системи, до точних визначень, до створення етики, створеної на принципах розуму, відраза до містики.

Як мені видається, багато з того, що сказав Толстой, має ввійти до скарбниці людської думки. Сюди, на мою думку, належить, наприклад, вчення про гріх, про похоті, спокуси, гіпотезу про «зараження» у мистецтві, порушення проблеми сенсу життя, деякі педагогічні ідеї.

Захоплення Толстим тривало років зо три.

На неспротив злу насильством я спочатку зовсім не звернув уваги. Але потім почав вивчати це питання і переконався, що Толстой, по суті, так і не відповів на основні заперечення супротивників. У побуті цей принцип не позбавлений певного сенсу, якщо зло звернене на мене особисто. Але що робити, коли я бачу, як хтось б’є жінку? Вмовляти? Він посилає мене матом. Я і далі вмовляю. Він б’є мене і далі б’є її. Міліції поблизу немає (та й не зовсім добре кликати її на допомогу: вона вдасться до насильства куди більшого, аніж якби я просто побив його. До того ж: «Не судіть!»). Скільки разів я не ставив цього питання перед толстовцями, вони нічого переконливого відповісти не могли.

Значно ближча була мені позиція індуського філософа Вівеканан-ди, який також проповідував неспротив злу насильством, але визнавав, що насильство в окремих випадках потрібне.

Справді, які мирні засоби можна було вжити щодо фашистської Німеччини? Тільки насильство або пригрозити насильством. Проти фашизму потрібна сила, яка стримуватиме його агресивність або знищить агресора.

Потім мене дуже вразила ідеологічна нетерпимість Толстого, що нагадувала нетерпимість