Читати книгу - "У черзі за святою водою"

таке ставлення українця до українки заохочувалося. «Ой, і лихо ж мені із таким коханням, без гарячих млинців нема залицяння», — співається в іншій народній пісні. Витоки й тут лежать у давній традиції: збираючись на вечорниці, дівчата дбали не лише про намисто й сережки, а й про те, щоб принести власноручно спечений пиріг.

Без сумніву, тяжка домашня робота, основну частину якої складало приготування їжі, «заїла життя» не одній жінці, зав’язала світ не одній творчій натурі. Такий стан справ здавна викликав обурення — і не стільки серед самих пригноблених домашнім побутом жінок, скільки серед народницької інтелігенції, яка вважала себе виразником інтересів пригноблених. На противагу патріархальному іміджу жінки — куховарки великої родини — в народницьких колах плекалася думка, що смак до їжі — низьке, мало не ганебне почуття, притаманне недалеким тупим людям. Виявом цих настроїв є хоча б той факт, що у творах Лесі Українки, П. Мирного, М. Коцюбинського відсутня кулінарна тема — окраса «Енеїди» чи «Пана Халявського». Цю ж традицію підхопила і радянська українська поетеса Ліна Костенко. Розвиваючи і поглиблюючи тему конфлікту Мавки і Килини, Костенко проводить ту думку, що жінка, яка вправно куховарить, є духовно бідною і мало не розумово відсталою. «Пече, скубе, затовкує і смажить» Галя Вишняківна — на противагу Марусі Чурай, яка складає пісні. Варто зауважити, що деякі автори антикухонних творів у побуті добряче любили попоїсти (якщо судити не по їхніх творах, а за листами і спогадами).

Ну, а уславлені традиційні українські страви, від яких ми почали, — чи існують вони в нашому побуті? І так, і ні. Коли в гості зайде якийсь іноземець — а в пострадянський час це трапляється з багатьма — обов’язково всі порадять: навари борщу, наліпи вареників. Що ще є питомішим, більш українським? На світі борщ не є харчовою візитівкою України, як-от стейк, камамбер чи спагеті є харчовими емблемами відповідно Англії, Франції та Італії. України в світі взагалі не знають, а борщ вважають стравою російською. За іронією долі навіть наші вареники в Польщі, а відтак і на Заході називають «Pіеrogі Ruskіe». Але для сусідів-росіян українці — то люди, які готують «зовсім не ті» страви. В російських родинах борщів не варять, хоча буряки й томат там купити неважко. Втім, борщ охоче їдять у гостях у тих сім’ях, де «жена хохлушка».

Недомашні напої

Добре відомо, що спрага страшніша за голод. Без їжі людина існуватиме значно довше, ніж без пиття. Це з погляду біології. А в процесі розвитку культури така природна функція, як тамування спраги обросла численними традиціями, набуло ритуального, а то й містичного значення.

Часто доводиться пити поза домівкою — в дорозі, під час мандрів. У міфічні часи якщо хтось пив в дорозі з незнайомого джерела, з ним неодмінно мусило щось трапитись — або починав розуміти мову тварин, або й сам ставав козлом. Вирішального значення набував кухлик криничної водиці, що його дівчина давала парубкові. А якщо парубок діставався княжих покоїв, його частували мед-пивом, і в цьому теж був сакральний зміст.

У давні, але вже історичні часи український селянин поза домівкою пив переважно горілку. Парубки до шинку не ходили але одружені дядьки вчащали неодмінно: для спілкування з односельцями, а то й із чортом (згадаймо гоголівську корчму). А червоне вино у церкві ставало Кров’ю Христовою.

У містах існували не лише шинки, де п’ють горілку, а й чайні, кав’ярні, де збиралися і купці, і літератори, й актори, й інші городяни, що потроху лаяли існуючий лад, потроху хвалили себе як основних опозиціонерів, а головне — спілкувалися.

Міняються часи, міняються напої. Коли сучасний городянин вирушає у щоденні мандри, не поїсти поза домівкою іноді вдається, але нічого не випити — просто неможливо. Від середини 70-х років у великих містах України універсальним для певної верстви напоєм, що сприяв рятівним паузам серед біганини буднів, стала КАВА. На той час ця «чорна, як диявол і солодка, як цілунок» рідина давно стала особливим напоєм для усієї Європи, а з масовим встановленням угорських кавоварок в гастрономах і кондитерських завоювала Україну.

Ще від Сократа відома різниця між високою насолодою, яку дають слух і зір та низькою, яку приносять інші чуття. Але за часів Сократа кави не було, і тому не можна було помислити про високу насолоду від її смаку. «А може, щастя — це сонячне небо і тривалий смак кави у піднебінні?», — писав французький поет Клод Руа. Аналогічні рядки міг би скласти й поет український — завсідник київських або львівських кав’ярень.

В усіх кафе Парижа кава Espresso має однаковий смак, бо всюди однакові апарати. Угорські апарати Omnia в руках українських буфетниць мають значно більше ступенів свободи. Майже всі київські інтелігенти знають, де каву варять пристойно, а де — паскудно. А також від якої конкретної буфетниці чого можна чекати.

Нехай в гастрономі лайлива черга і купа брудної тари, та життя не таке й погане, якщо з кондитерського відділу лине міцний запах смажених зерен. Високі столики у так званому «кафетерії» брудні й незручні. До кави пасує сигарета. Але й «некурящі» кавомани виходять з гастроному і п’ють каву на вулиці з чашок із відбитими ручками (ручку відбили, щоб чашку не вкрали). До кави нічого не беруть, хоча «в асортименті» наявні тістечка, але вони спотворять той «тривалий смак у піднебінні», який створює якщо не саме щастя, то його ілюзію.

До антиалкогольної кампанії 1985 існували недорогі бари, де можна було взяти коктейль із коньяком та лимонним соком і тягти його через соломинку, вважаючи, що п’єш саму сутність життя. Ціни в барах були помірні, молодий спеціаліст міг запросити туди свою дівчину. Але молодіжні тусовки віддавали перевагу не барам, а закладам, де варили каву.

У місцях, де готують каву, сидячих місць, як правило, не було, розмови, що точаться за кавою можуть привести до несподіваних наслідків для могутньої держави, це відомо ще від часів англійського короля Карла ІІ, який був закрив кав’ярні в Лондоні. Але подекуди «сидячі» кав’ярні існували. Кава там була переважно гірша, ніж по гастрономах. Зручна обстановка мала компенсувати низьку якість кави.

Кава стала мало не ритуальним напоєм міської інтелігенції. За кавою призначали зустрічі, за кавою медитували (спілкувалися з Абсолютом) під час обідніх перерв.

1988 року у видавництві «Наукова думка» вийшла книга Н. Н. Пучерова «Все о кофе». За іронією долі це сталося, коли кава тимчасово зникла з прилавків і кав’ярень. У тій книзі подано