Читати книгу - "Ключі Марії"

class="p1">— Ні-ні, — заспокоював їх Богдан. — Не треба. Це зайве. Нещасні люди. Для нас і так того всього забагато. А Олесь сюди вже не повернеться.

— Але ж вони не вічні, — сказала дружина.

— Як і ми... як і ми...

Раптом вхідні двері відчинилися і з’явився офіцер, волочачи за собою одного з чоловіків, що були виселені. В чоловіка з розбитого носа текла кров, і він весь час шморгав.

— Я почув від них, що вони натворили, — повідомив офіцер. — Хвалилися між собою. Але не переживайте. Вам усе компенсують.

Після цього він потягнув чоловіка назад і з силою шпурнув на сходи. Чути було, як той під крики своєї родини котиться вниз. Офіцер вийняв блокнот і швиденько записав, що було пошкоджено, потім вибачився і пішов.

— Яка гарна людина, — промовила дружина.

— Побачимо, — відповів Богдан. — А якби попався їм у руки наш Олесь, то не думаю, що ти думала б так само добре про цю гарну людину.

— Бачиш — усе нам компенсують.

— А ти замислилася, яким чином? Ні? То я тобі підкажу: привезуть нам меблі й картини з помешкання іншої родини, яку вивезли до Сибіру. І в той час, як ми будемо сидіти на їхній шкіряній канапі, вони самі будуть мерзнути на дерев’яних причах, загорнувшись у куфайки.

Курилас побачив, як обличчя дружини побіліло, і пошкодував своїх слів. Але вже було пізно. Він лише пригорнув її, поцілував у чоло і пішов до кабінету. Дружина покликала служницю, й удвійку заходилися робити порядки в синовій кімнаті. Хотілося відновити вигляд, який вона мала ще до появи «квартирантів», і насамперед розвісити на стінах Олькові картини, розставити його книжки, які встигли забрати до себе і порозпихати по всіх закутках, ба навіть під ліжко.

Розділ 19

Київ, жовтень 2019. Клейнод-старший, Клейнод-молодший і загадка білого порошку

Неприємний голос літньої кадровички все ще дзвенів у вухах Бісмарка, коли він відчиняв двері квартири. «Ви що, думаєте, що ви незамінний? — майже кричала вона. — Так у нас на ваше місце три претенденти! З них двоє — кандидати наук!» «Як же це ви мене без наукового ступеня електриком взяли?» — розсміявся їй у відповідь Олег. «Нічого, нічого! — бурчала кадровичка. — Скоро у нас буде, як в Америці! Ти не вибираєш роботу, ти хапаєшся за будь-яку, яку можеш знайти! Ось тоді подивимося, яку роботу ви знайдете, коли не буде чим за газ платити!»

Тепер у кишені лежала трудова книжка з черговим записом: «Звільнений за власним бажанням». За словами кадровички, він повинен був кланятися їй у ноги за такий запис, а не за звільнення згідно зі статтею про прогули. Але Олегові були далекі і незрозумілі радянські цінності робочої репутації. Тепер ця книжка знову буде валятися в шухляді столу і, можливо, ніколи йому більше не знадобиться. Тому що працювати заради пенсії, а жити заради роботи він не збирався. Своєю головною роботою він вважав життя. А життя — це коли ти займаєшся улюбленою справою, і неважливо: платять тобі за це чи ні!

На кухонному столі, на свій подив, він побачив тарілку з холодним супом і поруч записку: «Якщо хочеш гаряче — підігрій!»

— Обіцяний обід! — здогадався він і відчув себе винуватим.

Так Клейнод-молодший відволік його від усього, разом із можливістю пообідати з Ріною по-домашньому.

Клейноду нещодавно виповнилося вісімдесят два. Так що думати про нього, як про «молодшого», здавалося чимось і дивним, і смішним. З іншого боку, думки про його померлого батька, вік якого Олег не уточнив, але приблизно міг вирахувати, налаштовували на певний позитивний лад і немов підказували Бісмарку, що він займається правильною справою, справою, яка вочевидь веде до довголіття, адже і Георгію Георгійовичу Польському, якщо вірити правнучці і фотографії з Греції, вже сто вісім, і Віталій Петрович Клейнод-старший, який помер кілька років тому, якщо і не дожив до ста, то тільки декілька років, хоча цілком міг і дожити, якщо припустити, що син у нього народився вже після повноліття батька. Правда, майновий стан у цих двох археологів-довгожителів дуже відрізнявся. Польський жив у своєму будинку на грецькому острові і грошима допомагав рідні в Києві. А Віталій Петрович бідував собі на Подолі і залежав від якихось ліків, які тільки Польський міг дістати і надіслати. І як тільки передачі з грецького острова на Поділ припинилися, життя Клейнода-старшого закотилося, як закочується вечірнє сонце за горизонт.

Клейнод-молодший, на жаль, не знав назви цих грецьких ліків. Але знав, що тато страждав від раку шлунка і гіпертонії. І білий дрібний порошок, у якому деякі порошинки були трохи більшого розміру, ніж інші, не тільки звільняв тата від болю і від стрибків тиску, а й надавав йому дивовижну для його стану здоров’я та віку силу і енергію. Одного «фантика» з цим порошком, що майже не мав ваги, йому вистачало на кілька місяців!

Клейнод із заздрістю розповідав, як батько раптом вирішив зайнятися скандинавською ходою, роздобув десь старі лещетарські палиці і виходив уночі на двогодинну прогулянку. Проходив він усю Костянтинівську аж до автомобільних салонів, і потім повертався додому, і все ще не хотів лягати, блукав по хаті, мив посуд, не даючи синові заснути.

Дивно, що ці ліки Польський надсилав у листах. Бісмарк просив сина археолога пошукати конверти зі зворотною адресою. Той пообіцяв, хоча відразу попередив, що в їхньому помешканні речі й документи пропадають безслідно. А потім додав, що й паспорт загубив торік. У кожному разі, тепер у Клейнода є номер Олегового мобільника, і якщо він щось знайде, то обов’язково зателефонує!

— Це ж скільки цікавого можна дізнатися в обмін на пачку пельменів і пляшку херсонського «Каберне»! — все ще не міг заспокоїтись Олег.

Холодний суп, приготований Ріною, не викликав апетиту. А підігрівати його не хотілося, щоб не відволікатися від сьогоднішньої зустрічі з цим говірким дідком. Олег пригадував різні деталі розмови, згадував і саме помешкання, меблі, захаращену кухню, дивний запах, у якому відчувалися і нотки мокрих обмилків, і тепла вогкість. А ще в розмові розкрилась таємниця громадської організації «Інститут-архів», від імені якої він відправляв товаришеві батька вимогливі листи. Виявилося, що якийсь молодик попросив у старого зареєструвати на його адресу громадську організацію і дав йому за це п’ятсот доларів. А потім приніс якісь папери старому на підпис, показав синові археолога дві печатки: круглу і прямокутну з адресою. Круглу він забрав собі, а прямокутну залишив старому. Так що Клейнод тепер відчував себе не нікому не потрібним дідом, а засновником важливої громадської організації. А на питання: «Чим же насправді займається “Інститут-архів”? той відповів: «Та тим самим, чим і інші такі ж організації — нічим!»

Усмішка сама з’явилася на обличчі Бісмарка від думок про старого. Він тепер думав, що дійсно: люди похилого віку — вони як діти. Тільки дітям треба дарувати цукерки, якщо хочеш їм сподобатися і викликати довіру! А літнім людям треба щось солоне — пельмені, консерви!

Щоб відволіктися нарешті від сім’ї Клейнодів, Олег дістав сиґнет, покрутив, надів на мізинець правої руки і здивувався — перстень сидів на пальці, як влитий. Не тиснув і не бовтався, а сів так, як король сідає