Читати книгу - "Маленькі жінки. I частина"

хтось когось не любить, він стає поруч, смокче свій лайм і нікого не пригощає. Друзі по черзі купують лайми на всю компанію. Мене вже стільки разів пригощали! Мені давно пора пригостити друзів, а я все ніяк не можу… Але я маю це зробити, інакше зганьблюся. Це справа честі!

– Скільки тобі потрібно, щоб розрахуватися з боргами? – запитала Мег, виймаючи гаманець.

– Чверті долара вистачить. Навіть залишиться кілька центів. Тоді я пригощу й тебе. Ти любиш лайм?

– Не дуже. Можеш з’їсти мою долю, я тобі дарую. Тримай гроші і постарайся, щоб їх вистачило на якомога довше. Сума, скажу я тобі, невелика.

– О, дякую! Напевно, це дуже приємно, коли весь час є кишенькові гроші. Ну і бенкет я влаштую! Зізнаюся, на цьому тижні я не з’їла жодного лайма. Бо не влазити ж у нові борги!

– Можливо, краще сказати, «не брати на себе зобов’язання», Емі! – поправила сестра.

На наступний день Емі мало не запізнилася до школи, зате в руках тримала пакунок у вологій обгортці. Перш ніж сховати його в парту, вона з гордістю продемонструвала пакунок класу. Через п’ять хвилин всі знали, що Емі принесла двадцять чотири мариновані лайми (один вона з’їла по дорозі до школи). Дівчата навперебій почали проявляти до Емі увагу. Кеті Браун негайно запросила її на найближчий прийом, який влаштовувала для подруг; Мері Кінгслі майже насильно всунули Емі свій годинник і сказала, що вона може користуватися ним до наступної зміни. А Дженні Сноу, яка ще недавно підступно знущалася над бідністю Емі, почала намацувати ґрунт для мирних переговорів, пообіцявши підказати рішення найскладніших математичних задач. Втім, жертва Дженні була безглузда, бо вона образила Емі надто серйозно. Адже панна Сноу не просто уїдливо коментувала нездатність Емі купити лайми, а й згадувала «деяких не в міру зарозумілих осіб, які чують на відстані чужі лайми, щоб отримати їх задарма», а ще приплюснуті носи. Тепер Емі не могла не взяти реванш.

– Даремно стараєшся, – відповіла вона, – все одно нічого не отримаєш.

У той же день школу відвідала якась високопоставлена особа. Гість удостоїв похвали географічні мапи, накреслені Емі, й це похвальне слово відгукнулося болем у серці пихатої панни Сноу. Однак за мить Емі власною нерозважливістю звела нанівець те, що могло б вилитися у блискучу перемогу над суперницею. Забувши про хитрість гордині, Емі подивилася на Дженні таким зарозумілим поглядом, що та негайно вирішила помститися.

Не встигли відзвучати похвала її мапам, як Дженні підняла руку й, після того як учитель, пан Девіс, надав їй слово, привселюдно повідомила, що панна Марч ховає у парті лимони.

Жахлива підступність! Адже не хто інший, як пан Девіс прирівняв лайми до «контрабанди» й оголосив, що покарає першу ж ученицю, яка посміє насолоджуватися ними у класі.

Пан Девіс був дуже суворим чоловіком, але передовсім прославився фантазією у винайденні нових дисциплінарних покарань. Зокрема, для того, щоб віднадити учнів від жувальної гумки, він влаштував серію показових аутодафе. У такий спосіб йому також вдалося покінчити з читанням романів та газет на уроках художньої літератури, а також з листуванням між ученицями. Всі відібрані матеріали показово спалювалися на вогнищі. Потім пан Девіс пішов війною на малювання карикатур і заборонив ученицям влаштовувати бійки у школі. Можна сказати, душа пана Девіса горіла полум’ям заборон, і він віддавався цій пристрасті з усією енергією, на яку тільки був здатний цей вольовий і міцний чоловік, наділений владою над півсотнею бунтівних школярок. Але не лише дівчатка підпадали під періодичні хрестові походи пана Девіса. Хлопчачі забавки були ще вигадливіші, і з покаранням учитель не барився. Тож школярі намагалися віддячити жовчному містеру Девісу його ж монетою.

Тим часом пан Девіс знав грецьку, латину, математику й багато інших дисциплін, тож здобув репутацію хорошого вчителя. Однак, як це нерідко трапляється у подібних випадках, навіть не задумувався над тим, що дітям, крім його знань, потрібні душевність та сердечне тепло. У цьому сенсі пан Девіс зовсім не був ідеальним прикладом для своїх вихованців.

Дженні трапився найвдаліший момент для помсти Емі. Справа в тому, що саме сьогодні пан Девіс перебував в особливо дратівливому стані. Вранці йому подали занадто міцну каву, пронизливий вітер на вулиці нагадав йому про хворі суглоби, учениці поводилися аж ніяк не шляхетно. Словом, стан пана Девіса в той день можна охарактеризувати фразою з твору школярки-невдахи: «В ньому було так багато нервів, що він нагадував радше розлючену відьму або ж ведмедя». А згадка про лайми стала тим сірником, яким підступна Дженні розпалила вогнище, що досі лише тліло в душі пана Девіса. Бліде обличчя вчителя набуло яскраво-червоного відтінку, і він з такою силою грюкнув по столу, що Дженні злякано сіла на своє місце.

– Увага, юні леді! – строго скомандував пан Девіс.

У класі запанувала мертва тиша, і п’ятдесят пар сірих, чорних, синіх і карих очей слухняно втупилися в перекошене гнівом обличчя пана Девіса.

– Панно Марч, підійдіть до столу!

Емі встала. Вона виглядала спокійно, але насправді дуже боялася пана Девіса.

– Візьміть із собою лайми, що лежать у вашій парті, – несподівано сказав пан Девіс, перш ніж Емі зробила перший крок.

– Не бери всі, – шепнула їй сусідка по парті, проявивши властиву їй винахідливість.

Емі прислухалася до її поради і поклала перед паном Девісом кілька лаймів. Запах від них йшов чудовий і дівчинка сподівалася, що вчитель перед ним не встоїть. Однак все було з точністю до навпаки – запах цього новомодного маринаду видавався пану Девісу огидним, і він розлютився ще більше.

– Це все?

– Не зовсім, – прошепотіла Емі.

– То зараз же принесіть інші!

З відчаєм, Емі підкорилася наказу вчителя.

– Ви впевнені, що більше нічого не залишилося?

– Я ніколи не брешу, пане.

– Гаразд! А тепер візьміть цю гидоту в руки й кидайте у вікно.

Одночасно з цими словами в юних леді, позбавлених останньої надії скуштувати лайми, вирвався сповнений журби подих. Схлипуючи, Емі ходила від столу пана Девіса до вікна шість ганебних разів. І щоразу пара великих соковитих лаймів зникала за вікном. Кульмінацією страждань Емі та її подружок стали радісні вигуки під вікнами – вони означали, що лайми дісталися маленьким ірландцям, з якими Емі ворогувала. Це було вже занадто для тих, кому призначалися ласощі, і вони нагородили пана Девіса обуреними поглядами, а одна з дівчаток навіть заплакала. Та на пана Девіса це не справило враження – коли з лимонами було покінчено, він задоволено сказав