Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

Бабуліна. — Так це і є найбільша не-сво-бода. Я вам можу сказати, що чим більше прав у нас буде, тим ми менш вільні. Тому що право, на відміну від заборони, — це коли ти повинен діяти. І тільки таким чином, як написано в законі. Тобто ти повинен заповнити папірці, їх кудись надіслати, віднести, йти до суду, — скривилася Бабуліна, — тобто це ціла гама дій, і ти — невільний! Щоб якийсь результат отримати, тобі потрібно дуже багато зробити. Тому чим більше прав… не треба до цього прагнути, до регулювання лише правами… тим більше несвободи, — плавно розмахуючи руками, підсумувала поборник правди. — Тому, дорогі мої öсобини, нумо радіти. Про вас знову подбали. Будьте вільні та будьте щасливі! Можемо повторити! Über!

Давид ледве стримував позиви сміху. НьÜзрум будь-якої миті міг зафіксувати на відео öсобину в процесі обов’язкового прослуховування промови такого важливого політичного діяча. Тому щоразу, коли м’язи починали тремтіти від хвилі, що накочувала, він непомітно щипав себе. Щойно Етилена Бабуліна закінчила своє звернення до популяції, Давид побіг у ванну. Включив воду. Вона заглушила істеричний сміх. У Давида ще був час перед поїздкою. Він ліг у ванну, від задоволення заплющив очі.

Зібравши рюкзак, Давид вийшов на вулицю. Суботній ранок тішив ласкавим сонцем. На душі відразу якось повеселішало. Тим більше попереду похід і ночівля в горах. Цього разу не тільки з Максом, а ще з Джаззі, отцем Патріком і, можливо, ще кимось із «цвіркунів». Максим не уточнив.

Недалеко від будинку на площі зібрався натовп. У рамках підготовки до Патріотичних Ігор по всьому місту проходили фестивалі, ярмарки, концерти. Зі сцени лунав тремтливий дівочий голос. Давид підійшов ближче. Виступала молода, але вже досить відома поетеса Горислава Зальотна — улюблениця Міністерства культури Üмперії з довічною ліцензією на «виробництво патріотичного поетичного продукту». Тендітна дівчина кидалася по сцені поневоленим птахом, без сорому оголюючи свій поетичний нерв.

– …ми самі себе зробили, ми самі себе робимо і їх ми теж зробимо! Бо за кордоном — королівство кривих відображень, де кожен — В’ЯЗЕНЬ! — дівчина підбігла до краю сцени, підняла вказівний палець. — Адже НИМИ КЕРУЄ не хто інший, як БЛАЗЕНЬ. А нами — Піднесений, до неба Вознесений. Він ревно ÜСТОРІЮ нашу кує, надію снує! — далі спокійно, але з напруженою інтонацією, що наростала у кожному новому рядку. — Ми не знаємо страху, затягуємо ремінь. Ми — кремінь! Але не час впиватися безпечністю. Вітчизні загрожує ворог, що в кущах зачаївся! Химерами навколо нашої землі зароївся! Знов ламає нас скрутою, погрожує überотрутою! — вона вже зривалася на крик. — Ми пронесли крізь віки, не втратили дар — СВОЄ ПОВЕРТАТИ! Рідну гавань ЗОБОВ’Я- ЗАНІ ГОРДО ОБЕРІГАТИ! БОЖЕ НАШ, ВСЕСВІТЕ, ТВОЇ ГЕРОЇ ЙДУТЬ! Відійди! БЕРЕЖИСЯ! МИ РОЗІБ’ЄМО СКА- ЛИ. РОЗБІЖАТЬСЯ ШАКАЛИ! ПРОБ’ЄМО ЛЬОДОВИКИ

І ПОВЕДЕМО НАРОДИ! НАШ ЧОБІТ, — її голос завібрував жалібно і трагічно, — навіть якщо зламають ноги, НЕ ЗІБ’ЄТЬ- СЯ З РИТМУ! Нікому не розбити üмперського АЛГОРИТМУ. Хоч і намагаються — аж зі шкіри ЛІЗУТЬ. НАШІ СКРЄПИ їм не по зубах — витриваліші за ЗАЛІЗО! Прокиньтеся, — майже плачучи, благаючи надтріснутим голосом, — одноплемінники, ОБИРАЙТЕ: бургер і «Hummer» чи ПЕЛЬМЕНІ та РІДНИЙ АВТОПРОМ?! ОДНОПЛЕМІННИКИ, візьмемося за руки й скажемо: НІ НАЦИСТСЬКИМ ВАРЕНИКАМ! ОДНОПЕ- ЛЬМЕННИКИ, БИЙ ЇХ, ЖЕНИ ЇХ ВІНИКОМ! ПОВЕДІМО ВСІХ ЗА СОБОЮ! ДО ÜBERЩАСТЯ! В ÜBERСВІТЛЕ МАЙ- БУТНЄ ÜМПЕРСЬКОГО СВІТУ! ÜBE-E-ER! — Горислава Зальотна різко підвела лебединими шийками руки вгору.

Глядачі негусто поплескали в долоні, а з динаміків ударив цілий град аплодисментів. Поетеса Зальотна вклонялася. Давид, відійшовши трохи далі від натовпу, сів на лавку. Не встиг закурити, як підійшли двоє стражів правопорядку. Не представившись, без пояснень вони дістали наручники.

— Über! Не чинимо опір! Встаємо! Руки за спину. Не шумимо! Über! — процідив крізь зуби зелений чоловічок.

— Über! А що сталося?.. — розгублено запитав Давид, але не встиг закінчити питання, як отримав кийком у бік.

Він упав з лавки. Правоохоронці заламали йому руки та надягли наручники. Давид спробував привернути до себе увагу перехожих. Один раз йому вдалося покликати на допомогу. Але öсобини, що проходили повз, відверталися і йшли геть. Деякі просто удавали, що нічого не відбувається, повністю ігноруючи те, що коїться.

Страж ударив Давида по потилиці. Його непритомним закинули до автозака, в якому вже перебувало з десяток інших побитих öсобин. За кілька хвилин він отямився. Озирнувся. Затримані тряслися від страху. З далекого кута автозака долинав плач. У затриманого поруч — закривавлені рот і підборіддя. Кров крапала на білу майку. Öсобина чоловічої статі схлипнула. Його плечі опустилися нижче. Він сплюнув на підлогу. Давид придивився — два зуби.

— Über! Що відбувається? Über! — запитав Давид.

Мовчання у відповідь. Дві öсобини жіночої статі сиділи біля дверей. Без наручників. Обіймаючи одна одну, вони теж плакали. Їхні обличчя набрякли від побоїв.

— Über! Хто-небудь знає, що трапилося? Чому нас затримали? Über! — знову запитав Давид.

Öсобини мовчали. Ніхто навіть не глянув у його бік. Давид підвівся і сів, впираючись спиною об лавочку. Вони їхали хвилин двадцять. Потім автозак жорстко загальмував. Парубок із закривавленим обличчям звалився на підлогу.

— Über! Виходимо. Über! — скомандував страж правопорядку.

Дівчата не відпускали одна одну. Правоохоронцям це, звичайно ж, не сподобалося.

— Über! Роз’єднуємо руки. Über! — захисник закону вдарив обох по спині гумовим кийком.

Давид упізнав місце, куди їх привезли. Навіть приїжджий, який хоча б кілька місяців пожив у столиці, зрозумів би. А Давид народився в цьому місті. Одна з центральних площ — Солянка. Його серце шалено загупало. Ні для кого не було секретом, що в головній будівлі на площі перебувала Üмперська Служба Безпеки (ÜСБ).

Затриманих öсобин провели всередину через старі дерев’яні, прикрашені різьбленням двері. За ними інші — металеві. А після — ще й ґрати. Клацали електронні замки. Звідусіль камери фіксували кожен рух. Öсобин повели по коридорах, стіни яких були пофарбовані знизу на півтора метри в брудно-бордовий колір. Ще три метри побілених стін і стеля. Безліч наглухо закритих блідо-жовтих дверей. Правоохоронці підвели заарештованих до сходів, що вели вниз. Прохід перегороджувала решітка. Страж закону натиснув на кнопку. Внизу з темряви з’явилися двоє зелених чоловічків. Парубок із закривавленим обличчям заридав так голосно