Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Розділ 9. Богдан

——— Все? — запитав він, глянувши на Ніку. — Тепер ти даси мені свою PlayStation, щоб я міг увійти до гри?

Богдан сидів на її ліжку, яке було широким і обладнаним інтерактивним матрацом, що підлаштовувався під контури його тіла. М'яка, приємна на дотик ковдра була виконана з терморегулюючої тканини, яка підтримувала оптимальну температуру. На стінах кімнати миготіли голографічні постери з улюбленими персонажами. Ці постери постійно оживали, коли Богдан на них дивився, змінюючи пози та вирази облич героїв.

Вся кімната була наповнена м'яким неоновим світлом, що струмувало з прихованих джерел. На одній зі стін розташовувалась цифрова панель, на якій можна було миттєво змінювати освітлення, обираючи з сотень кольорів та візерунків. На стелі було видно проектор, який створював враження зоряного неба.

Сама Ніка стояла поруч біля Богдана, витираючи останню краплю крові біля його губ. Вона робила це лагідно, намагаючись бути максимально обережною. Її рухи були плавними. Пальці ледь торкалися його обличчя, щоб не заподіяти йому більше болю.

Вона зробила крок назад, щоб оцінити зовнішній вигляд Богдана, і помітила плями крові на його світшоті. На жіночому обличчі відразу ж зʼявилась стурбованість.

——— Тобі потрібен чистий одяг, — тихо сказала вона.

——— Мені потрібен «OOW”, а не якийсь там одяг! — крикнув Богдан у відповідь.

Його голос був сповнений розпачу. Всередині все наче кипіло. Здавалося, він не міг більше стримувати свої емоції. Вся його сутність хотіла якнайшвидше повернутися до гри.

Ніка винувато опустила очі, відчуваючи, що не може зробити нічого, щоб його заспокоїти. Їй хотілося обійняти його, заспокоїти, але вона не знала, як це краще зробити. Він зробив це сам. Тяжко зітхнувши, Богдан поклав пакетик з льодом на приліжкову тумбу і підійшов до неї зі словами:

——— Пробач, — обережно обійняв її за плечі. — Просто сьогодні якийсь такий день… Наче всі показилися… Спершу Максим зі своїм «читай книги»… Потім мама раптом згадала, що в неї виявляється є син, а не тільки молоді коханці. Ще й батько… Ледве втік від його охоронців… І чого їм тільки всім від мене треба?

——— Вони хвилюються за тебе, — поклала Ніка свою голову на плече Богдана, відчуваючи, як він миттєво напружився.

——— Ні, — заперечив він. — Це ти хвилюєшся за мене, наче рідна сестра, а їм просто спокою не дає, що я не живу так, як вони.

Якийсь час вони стояли мовчки, насолоджуючись цією хвилиною тиші. Потім Ніка підняла очі і подивилась на його худе обличчя. Вона бачила в ньому не просто друга, а людину, яка значила для неї значно більше. В душі все ще тліла надія… 

——— А памʼятаєш, ми домовлялись повечеряти разом?

——— Гаразд, — кивнув Богдан. — Я приготую нам щось, раз обіцяв. Тільки дай спершу зайти перевірити все, добре?

Вона вийшла з кімнати, взявши із собою пакетик з підтаявшим льодом. Її кроки були легкими і тихими. Коли повернулась, простягла йому свою маленьку білу PlayStation. Гладкий корпус так і виблискував у приглушеному світлі кімнати. На корпусі були розміщені тонкі смуги, що підсвічувалися різними кольорами. 

Богдан швидко взяв пристрій і почав зафіксовувати його спеціальними ременями на долоні, щоб той не впав. Ремені були виготовлені з матеріалу, що не викликав подразнення на шкірі і забезпечував надійну фіксацію. 

Він повністю зосередився на своїх діях, намагаючись знайти спокій у цьому рутинному занятті. І коли консоль була міцно зафіксована, Богдан натиснув кнопку посередині. Перед ним зʼявився голографічний екран, що наче завис у повітрі.

Богдан почав гортати список ігор вниз, поки не побачив потрібну іконку. Натиснувши на неї, він почав писати свій логін і пароль для входу. Клавіатура повисла у повітрі, дозволяючи вводити текст.

——— Не так я уявляла нашу вечерю, — сіла на ліжко Ніка, спостерігаючи за його діями. — Я сподівалась, що це буде щось більш романтичне…

Тоді Богдан підняв на неї очі:

——— Не жартуй так більше. Аліні б це не сподобалось.

Його слова були спокійними, але в них було щось таке, що змусило Ніку задуматися. Ніби його стриманість була лише фасадом, за яким ховалися невимовні почуття і спогади, що його переслідували…

Ніка сиділа поруч на ліжку, занурена у свої думки, і в кімнаті певний час панувала абсолютна тиша. Ця тиша була насичена напруженням, що витало у повітрі, наче густий туман. Вона дивилася на Богдана, намагаючись зрозуміти, як привернути його увагу до себе, але відчувала себе безсилою.

——— Аліни вже пʼять років, як немає, — зітхнула Ніка. 

Її голос був тихим, наче вона не хотіла порушувати цю крихку рівновагу, що встановилася між ними. На мить він напружився. На екрані зʼявився значок завантаження, і Богдан кинув швидкий погляд на Ніку.

——— Ти щось сказала? — запитав він, намагаючись відвернутися від неприємних думок.

——— Просто запитала: будеш каву? — відповіла вона, намагаючись змінити тему.

——— Не відмовлюсь.

Ніка вийшла з кімнати, а він занурився в ігровий світ, де міг відволіктися від реальності, що здавалась йому болючою і ворожою. На екрані зʼявилось зображення якоїсь печери, освітленої лише слабким мерехтінням кристалів. Богдан відчув, як його тіло почала покривати броня із рідкого металу, який повільно виливався із консолі, немов павутиння, огортаючи свою жертву. І коли Богдан був захоплений з голови до ніг цією павутиною, екран зник.

Проте все змінилось за кілька хвилин. Повернувшись з кавою, Ніка побачила, що Богдан стояв знову без шолома, а перед ним знову був великий екран, на якому була відкрита сторінка його персонажа.

——— Ти тільки подивись на це! — вигукнув їй Богдан, показуючи кудись вниз сторінки. 

Ніка підійшла ближче і почала читати. Її очі повільно пробігали рядками тексту, що з'являвся на екрані:

——— Я знаю, що я всього лишень твій персонаж. Але я хочу мати право жити так, як мені заманеться. Від тебе мені потрібно тільки, щоб ти вчасно заходив до гри.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍