Читати книгу - "Постукай в мої двері , Marta Nahanda "

Частина 23

— вітаю вас! — раптово заговорив Микола поки я готувала нам сніданок. 
— з чим це, пане футболісте? — сказала я з посмішкою. 
— я вчора увечері зовсім забув тебе про це повідомити, — цікаво. 
— про що? Цими секретами ти починаєш мене злити. 
— це приємний сюрприз. Зовсім не секрети, — розслаблено сказав хлопець.
— слухай Миколо, — підійшла я до хлопця впритул з ножем піднесеного до його шиї та сказала тихим злим  голосом, — або ти зараз говориш, або я цим ножем відріжу твою голову, — хлопець засміявся з того всього. Я що жарт, якийсь сказала?
— прекрасний жарт. Я завжди знав, що у тебе відмінне почуття гумору, квіточко — хлопець сперся на столішницю і уважно дивившись на мене з посмішкою. 
— а хто сказав, що я жартую? — запитала я уважно роздивляючись, ці карі очі у які закохана по самі вуха. 
Хтось сказав, якщо ти колись закохаєшся у карі очі, то ніколи не зможеш їх розлюбити. Спробувати розлюбити цю людину, я не хочу і не буду. Бо він мій дім. Назавжди. 
— говори! — занадто голосно сказала я. 
— ти небезпечна жінка, сонце — спокійним голосом сказав хлопець незважаючи на те, що я погрожувала ножем. 
— Шапіку!
— окей, окей. Ми їдемо в Анталію. — Анталія? Ми їдемо в Туреччину?
— в Анталію? Точно, ти жартуєш, — я була трохи шокована, адже такі пропозиції не надходять кожен день.
— так, ти правильно почула. 
— хто «ми»? 
—  Я, ти, Міша Мудрик, Вероніка, Ліля з Дмитром, Вікторія, Оксана, Софія і Артемко Маунт, Антон,  прокурор Денис  спробуємо помирити їх з Оксаною. І Сашко Андрієвський з Мартою, — легко перелічив чоловік наших друзів. Але чи лишиться хтось живий? 
— а на наступний день похорони?  — враховуючи напружені стосунки між Нікою і Мішою та Марти та Алекса, то похорони цілком можливі.
— в сенсі? — здивовано глянув на мене.
— враховуючи сьогоднішню ситуацію, то обов'язково будуть чиїсь похорони. Якщо Ніка не вб'є Михайла, який ще досі тут якимось дивом. 
— він заради неї тут.
— що? 
— ой, — хлопець прикрив рукою свій рот, — Ти цього не чула.
— ааа, ураааа нарешті, — кричала я і бігала від щастя по кухні, — ой ваза, — сказала, я коли чуть не врізалася у вазу. 
— обережно, таким щастям ти себе вб'єш, — засміявся хлопець.
— по плану цієї вази тут не має бути.
— це подарунок на весілля від Рабії та Серкая. — ці імена дуже незвичні для нашої країни. Вони більш поширені у Туреччині, а не в нас.
— мені от, що цікаво у твого дядька, якійсь східні корені? 
— звідки, це взялося? — глянув на мене Микола з піднятими бровами.
— ну дивись, — сіла я за стіл, за яким сидів мій чоловік, — Одного сина звати Семен, іншого Серкай.  Ніби в твого дядька один син українець,  а другий турок.
— а ти про це. Тут зовсім інша історія. 
— і яка ж?
— Семена називав дядько, а Серкая тітка. Колись вона пожартувала і сказала, що сина назве на честь дуже красивого актора. І ось є Серкай. — ого. Прямо, як наше бюро імені Серкана Болата. 
— доволі цікаво. 
— ну так, Марусю. У вас архітектурне бюро імені Серкана Болата. 
— а це все Марта. Вона завжди казала,  якщо у неї колись буде архітектурна компанія, то тільки імені Серкана Болата. — хлопець лише засміявся. І згадала, що потрібно підготуватися до поїздки, — Якщо ми летимо в Анталію, тоді потрібно піти по покупки, — я схопила телефон і написала у нашій дівочій групі про термінові покупки. 
— іди, я тут вже доготую. — ось, що і не можна довіряти Миколі Шапаренку, це доступ до кухні,  він ж її всю спалить і будинок теж.
— не торкайся цього! — різко крикнула я. 
— та чого? 
— Шапаренко, відійди краще. Іди на базу Динамо краще.
— одразу виганяєш мене на роботу. — пробурмотів хлопець. 
— звісно, я чиї гроші тратити буду? 
— свої, — хлопець пішов навіть недочекавшись моєї відповіді.   
Але якщо думати логічно, то я звісно потрачу свої кошти ніж його. Я працюю на цій роботі, щоб ні в чому собі не відмовляти. У мене з дитинства така мета. 
Доготувавши їжу я зібралася та спустилася вниз, щоб взутись в черевики. Зараз листопад і вже стає холодно. Інколи здається, що випаде скоро сніг. 
— Шапіку, я пішла.
— я надіюсь, що моя карта залишиться цілою. — здається,  що Микола Шапаренко, вже боїться, мене і коли я іду в магазин.
— саме так твоя залишиться цілою, а моя постраждає. 
— дай сюди, — простягнув хлопець долоню.
— що саме? 
— свою картку.
— для чого? 
— просто дай, — я вагаючись простягнула йому картку. Він кудись пішов і повернувся з нею сюди та повернув її назад.
— у тебе, що фетиш? Забирати картку пройтися з нею по будинку і повернутися назад? 
— так, трошки є.— мені це не зовсім подобається.  Але нехай. 
Я одягла пальто і попрямувала до своєї машини. Дівчата вже чекали мене у торговому центрі. Обійнявшись з ними ми попрямували до одних з магазинів одягу.
— і що ми будемо купувати? — запитала Ніка.
— я хочу купити пару спідниць, суконь і топи та блузки для спідниць. — так у мене ціла гора пунктів у списку.
— якщо я, щось знайду красиве і що мені сподобається, то я куплю щось.
— обов'язково, щось буде і ми всі підемо з повними пакетами. — Блін. Треба було взяти Миколу, щоб тягав наші пакети.
— що не влізуть у наші машини. — сказала Ліля. Краще вона б взяла Дмитра він більший, а Миколу трохи шкода.
— а ми потім підемо їсти? — запитала Софія. Їсти треба.
— о, їсти. Я хочу суші і піцу.  — ого. О це Оксана захотіла. 
— а не забагато? — запитала я.
— цілком нормально. — ну що ж для нас всіх якраз стане.
Зайшовши в магазин мені в око кинулися багато спідниць я взяла п'ять штук і ще стільки суконь та блузок. Примірявши весь цей одяг я вирішила купити одну сукню, дві спідниці та дві блузки до них. Потім я натрапила на красиві костюми лавандового кольору і темно фіолетового і їх теж взяла. Коли ми всі зібралися, то пішли на касу першою оплатила свої покупки моя  сестра, потім Ніка за нею були Вікторія з Оксаною, Софія та Марта, а потім пішла оплачувати я. Я дала свою картку. 
— ви не схожі на Шапаренка Миколу, — сказала до мене продавець. Що?
— в сенсі? Я його вб'ю. — Микола Шапаренко за це відповість, — карта мого чоловіка. Пробивайте. 
— що сталося? — запитала Софія, коли побачила моє зле обличчя. 
— цей футболіст. В нас знову велика місія.  
— розказуй, — сказала Ніка, коли ми вийшли з магазину, — там є лавочки, сядемо і ти нам все розкажеш, — ми сіли і я почала історію.
— сьогодні перед тим, як вийти Шапаренко сказав дати йому мою картку, потім десь пішов і повернувся з нею. Я нічого не запідозрила, а треба було. Але картки були ідентичними. І я зараз витрачаю його гроші. 
— нічого собі. Який він благородний,  — наївна Софія, там благородністю навіть не пахне.
— цілком розумно. — сказала Ніка. 
— та він знає, що ти ніколи не потратиш його гроші навіть, якщо він б тебе попросив і пішов на цю аферу. Ти в нас сильна і незалежна. Ти звикла робити все сама і ні на кого покладатися. І з грішми така ж ситуація. Але дозволь йому про тебе подбати і дозволь собі дбати про нього. — сказала Марта. Я ненавиджу, те як мої подруги мають рацію.
— так, ви одружені і ваш шлюб перетворився на справжній, ви закохані в одне одного, ви стали цілим серцем. — сказала Ніка, інколи мені просто треба навчитися покладатися на цього чоловіка,  а не робити все самій.
— так ви маєте рацію, але йому так просто не зійде з рук.
— що ти задумала? — поцікавилася Софія. 
— я куплю йому найгірший футбольний м'яч. І змушу ним тренуватися, — сказала я. 
— і якраз перед нами магазин футбольного спорядження, — Ми зайшли в магазин і стали розглядати м'ячі.
— і який з них найгірший? — запитала я уважно роздивляючись м'ячі.
— вони всі одинакові. — сказала Ліля. 
— я вам допоможу обрати найкращий м'яч, — до нас підійшов продавець. 
— ні, ні, ні нам потрібен найгірший, щоб ним неможливо було копати і взагалі тренуватися, — сказала я хлопцеві. 
— а для кого власне м'яч? — запитав продавець. 
— моєму чоловікові футболісту. 
— зрозуміло, — так, продавець в шоці. 
— може йому купити бутци? — запитала Марта. А це ідея. 
— о, чудово. І найгірші бутци. — сказала я продавцеві.
— розмір? — запитав продавець. А я звідки знаю?
— я не знаю. А хто може знати? 
— Андрієвський, — сказала Ніка і всі одразу подивилися на Марту. 
— ні, ні і ще раз ні. Я не буду до нього дзвонити. Я вчора йому відмовила. — господи,  в чому?
— в чому? 
— він запросив мене на побачення, — овва.
— ти дурна. Дзвони зараз же. — сказала Ніка і у Марти не залишилося вибору, як подзвонити.
— алло. Справа життя і смерті. Який розмір ноги у Шапаренка? Не смійся,  це не смішно. Тобі важко сказати? Я не піду з тобою нікуди. Ти впертий, як слон. Я не вперта. Гаразд, піду я з тобою. Говори розмір. 43. Чудово. Завтра ні, і післязавтра теж. Я їду в Анталію, — Марта вимкнула телефон і подивилася на мене. Здається, Андрієвський її порадував, — цей ідіот сказав, що вони теж їдуть в Анталію. Скажи, що він збрехав. 
— ні це правда. Вони теж там будуть. 
— чудово. — здається,  вона «дуже» рада.
— дізналися розмір? — запитав продавець. 
— сорок третій. 
Купивши «ідеальний» м'яч та бутци. Ми з дівчатами роз'їхалися по домівкам. Зайшовши в дім я зняла черевики і пальто. 
— Шапіку, я вже дома. 
— а пакети де? 
— в багажнику. До речі, можеш принести їх? 
— звісно, — хлопець вийшов і пішов до моєї машини, — ніфіга собі, — почулися голоси хлопця. 
— а чому ти такий здивований? — сказала я коли хлопець зайшов в дім з першою партією пакетів. 
— не зрозумів.
— картку мою на базу. Микола Шапаренко, що за справи ви провертаєте? Думав, що я не дізнаюся? Продавець дивиться на мене і каже, ви щось не схожі на Миколу Шапаренка.
— чорт. — буркнув собі під ніс.
— не стій, пакети занось. 
— я просто хотів, щоб ти зрозуміла, що можеш на мене покластися, — сказав хлопець заносив другу партію пакетів. 
— я ітак покладаюсь і довіряю тобі, — я підійшла до хлопця обійняла його за шию і відчула його руки на своїй талії, — просто на наступний раз скажи так, як є. 
— ти нізащо не погодишся. — і це вірно.
— ти занадто добре мене знаєш, — я поцілувала хлопця у щоку. 
— а ще я знаю, що ти найпрекрасніша і найщиріша людина у цьому світі. — сказав Микола з посмішкою. Це здається моя улюблена річ у нім. Його посмішка, здається, зводить мене з розуму. 
— я дуже сильно вдячна вам за такі компліменти, — я поцілувала хлопця в другу щоку,  — і в мене для тебе, дещо є. 
— правда? — о, так. Найкращі бутси і м'яч.
— ага, в синьому пакеті.
— дуже дякую, — хлопець залишив легкий чмок на моїх губах і пішов діставати той пакет, — це бутци і футбольний м'яч?
— так, — посміхнулася я.
— мені дуже приємно, що ти мені зробила такий подарунок, але, квіточко, вони жахливі. — фак. Місія провальна, Марія.
— як ти зрозумів? 
— я футболіст і ясне діло, я зрозумію. 
— бліін. — розчаровано сказала і здається він зрозумів. 
— ти навмисне цей м'яч і бутци купила? 
— та. Ти мене розлютив. Цими своїми авантюрами. 
— як я забув, ти дуже злопам'ятна. 
— Шапаренко, не біси мене! — він почав сміятися він, що знущається з мене?
— ти дуже смішна, коли злишся, а ще коли ти спланувала ідеальний план, а він провалився. — мені конче кортіло кинути в нього подушкою, але її не було.
— як прекрасно, містер всезнайко, — він посміхнувся.
— ходи сюди, 
— не піду.
— а ще ти вперта, — хлопець робив крок вперед, а я назад.
— ще скажи, як слон.
— так, як слон, — сказав хлопець тихим голосом і знову зробив крок вперед, а я назад. 
— а ти занадто самозакоханий.
— так, я знаю, а ще я закоханий у тебе, — хлопець зробив крок вперед, я зробивши крок назад вперлась у стіну. Все мені нікуди тікати, — ти не зможеш втекти від мене.
— а я і не тікаю, — я випрямилась і уважно роздивляючись його карі очі, — що ти хочеш?
— поцілувати тебе.
— ти був тільки, що поцілував мене.
— це не поцілунок. 
— ми доторкнулися губами — це поцілунок. 
— не такий, який я люблю розділювати з тобою.
— а який ти любиш? 
— безкінечний. Я  хочу відчувати твій смак, твої прекрасні губи, які ніяк не можу викинути з голови коли ми вперше поцілувались, — хлопець доторкнувся моїх губ своїми обхопивши моє обличчя губами і в цей момент були тільки ми. Тільки я і він. І мені не хотілося, щоб ця мить закінчувалась. 

Через два дні. 

Анталія. Є два міста у Туреччині, які я люблю — це Анталія у якій ми зараз знаходимося та Стамбул. Я дуже сильно люблю подорожувати у моїх мріях є, ще відвідати Італію, Іспанію, Францію, Грецію, Філіппіни, Фінляндія, Швеція, Швейцарія Великобританія і ще багато країн.
— ми в Анталії? — сказала я з посмішкою, коли мій чоловік обіймав мене за талію і ми заходили у готель.
— так ми тут і разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍