Читати книгу - "Обіцяна душа, Angel Ver"

- А тебе скоро випишуть? - запитала вона знову.

- Мабуть. Я не знаю. - знизила плечима я.

- А яка хвороба в тебе? - знову запитала дівчинка.

- Хмм. Я навіть не знаю. Мабуть, слабкість. - я розгубилася.

Я і сама не знала на що хворію. Мене просто покарали. Адже так?

Я тут тому що моя спина вкрита болючими садинами, від розпеченого прута.

Я не знаю чим я хворію… 

- Люк не говорить коли мене виписують. - заговорила дівчинка.

На свій вік вона була дуже кмітливою дівчинкою. І задавала зовсім не дитячі запитання. 

- Як думаєш чому? - запитала вона.

- Думаю він просто дуже радий твоїй компанії, і не хоче тебе відпускати. - збрехала я.

Я не можу сказати їй правду. Я не можу сказати, що вона не проживе довге та щасливе життя. Наповнене радісними моментами та щастям. 

Сльози покотилися обличчям.

“Але її душа може переродитися в іншому тілі, може прожити інше життя. Нове життя.” - заговорив голос Танатоса в моїй голові.

Я не відповіла, просто відвернулася до вікна, і плакала.

- Ти плачеш бо Люк мене більше любить ніж тебе? - запитала дівчинка.

- Ні сонечко. Я плачу бо мені скоро доведеться піти звідси. - відповіла я.

- Так це ж добре. Ти більше не будеш хворою. І зможеш мене навідувати. - знову заговорила вона.

- Звісно. - збрехала я.

Що зі мною робить яма?

- Я трохи посплю. - тихо каже дівчинка. 

Пройшло не більше кількох годин, як в палату зайшов Він.

Ми не бачилися кілька днів. 

Відтоді як Він покарав мене.

Він зрідка говорив зі мною через ментальний зв'язок.

Володар темряви та душ стояв вальяжно розкинувши великі темні крила. 

- Нііі. - простогнала я. - Не забирай її. - додала.

Я знала чому Він прийшов.

Я знала по чию душу Він прийшов. 

Він прийшов за дівчинкою…

Володар кинув на мене погляд повний темноти. 

Він мовчав.

Мовчки підійшов до ліжка дівчини. Нахилив голову. І розглядав її бліде обличчя.

Я не витримала. І підбігла до нього. 

- Не треба. Прошу. Не забирай її. Вона ще зовсім мала. - я вхопилася за його сильну руку, і благала.

Стояти все ще було боляче.

Та зціпивши зуби я благала Володаря про пощаду.

Пощаду невинної душі.

Яке важливе життя для смертних. 

Для когось це сенс буття, а для когось згусток енергії що переродиться, або навічно розсіється між світами. Розсіється в безкінечному потоці світла та темряви.

- У тебе більше немає душі яку б ти могла запропонувати в обмін на цю. - лиш відповів Він.

Він відштовхнув мою руку. Провів своєю вздовж тіла, і душа почала виходити з дівчинки.

Я вперше побачила Його в роботі.

Я вперше побачила Його таким.

Душа дівчинки згорнулася в маленький клубочок світла, і розтанула в ньому самому.

Кілька хвилин Він стояв за заплющеними очима.

Було таке враження наче Йому боляче, від того що Він зараз робить.

Але через деякий час Танатос повернув свій погляд до мене.

- Люк наполягав на твоєму повному одужанні. Він благав залишити тебе тут, на кілька днів. - мовив Володар.

Я просто плакала. 

Не стримуючи власних емоцій, які вирвалися назовні.

- Але твій час закінчився. - продовжив Він. - Ти повертаєшся до поселення, сьогодні. - додав.

На кілька хвилин повисла тиша. Кімнату наповнював тільки мій плач, та схлипи. 

- Прошу дозволь похоронити її. - видавила з себе я.

Я глянула в його темноту очей.

Там не було нічого.

Ні жалю.

Ні провини.

Ні суму.

Він був Він.

Володар темряви та душ. 

Він був тут вершителем доль.

- Ти маєш час до вечора. - виніс вирок Він, не повертаючи голови в мою сторону. 

Володар дивився як каплі дощу шо вдаряються об вікно, розбиваються і падають потоком води на землю.

- Дякую. - сказала я, коли Він вже направився в сторону виходу. 

Дощ не переставав лити.

Наче сама земля оплакувала своїх дітей.

Своїх пацієнтів Люк хова самотужки.

Ми мовчали.

Не потрібно було щось говорити.

Всі тут стоячі розуміли все.

Поховання відбулося недалеко від самого госпіталя. 

Як дивно госпіталь розмежовує дві дороги, одна веде до життя, інша до смерті. 

Дівчинку звали Аманда. На її похоронах була лиш тітка, що не зронила і сльозинки. 

“Господи, якщо ти десь існуєш. Припини це. Припини цю несправедливість. Припини ці страждання. Діти не повинні помирати так рано. Чому? Чому ти не дозволиш їм жити? В чому їхня провина? В чому їхній гріх?” - просила я.

“Він не почує тебе”- заговорив голос Танатоса.

“Він має власні плани. Він один керує вашими долями. Він єдиний вирішуєш ваш шлях. Він дає вибір. І за цей вибір смертні повинні розплачуватися власними душами. Навіть якщо вони невинні. ” - продовжив Він.

“Тобі час повертатися.” - наказав. 

Я знала що Він десь поряд. Слідкує за мною. 

- Прощавай. - наостанов промовила я до Люка. 

І кинула погляд на могили поряд. 

Так багато життів тут поховано.

Так багато людей закінчили свій шлях на цьому кладовищі. 

А я? Я теж тут.

- До зустрічі за кращих обставин, чарівна Лілі. - відповів Люк, і глянув в сторону однієї поодиноко відкинутої могили.

Вона була недавньою. 

Але самотньо стояла в далекому кутку цвинтаря.

Вона моя. Я знала це. Я відчувала це.

Це він…

Це Люк.