Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Розділ 7. У полоні.

Вельді здалося, що ці два роки тягнулися довше, ніж усе її попереднє життя. Тоді вона відчувала себе вільною, улюбленою та безтурботною. А зараз була полонянкою – покинутою та самотньою. 

Відправивши Тіллана, Верегус залишився без того, на кому зазвичай зривав свою злість, і тепер його важкий характер відчували на собі всі мешканці замку. Пані Черра не пробачила йому цього швидкого, не погодженою з нею рішення. Вона дуже сумувала за сином та була стурбована його долею. Попри заборону мага виступати проти нього Черра люто сварилася з ним та звинувачувала в бездушності.

– Ти дурна жінка та нічого не розумієш! – кричав маг.

– Я мати! Яку ти навіть не попередив, не обговорив зі мною своє рішення! Як можна було відправити хлопчика самого?!

– Нічого з ним не станеться. Набереться трохи розуму.

– Я тебе ненавиджу! – казала Черра, і очі її ладні були спопелити мага.

– Хочеш, щоб я і тебе вигнав?

І тоді вона йшла, гучно грюкнувши дверима. Покидати замок вона не бажала. Все-таки це було звичне життя. Куди вона піде? Із чотирма дочками? Усі вони звикли до розкошів, які забезпечував маг. Герцог Адор щедро оплачував його послуги, бо Верегус неодноразово допомагав йому досягти перемоги у війнах, які той починав, прагнучи покорити сусідні князівства-королівства.

А Вельда навпаки гаряче мріяла, що коли-небудь вибереться із цього замку, який став її в’язницею. Вона жила тут стільки років, не усвідомлюючи свого становища! З дитинства її запевняли, що ззовні небезпечно, тож вона так звикла до цієї думки, що вважала перебування за високими мурами цілком природним. До того ж інші також не дуже часто покидали замок. Маг відлучався частіше, його дружина та діти їздили хіба що в гості до знайомих чи родичів – якихось багатіїв, що мешкали порівняно недалеко у своїх маєтках. Навідували інколи всі разом і герцога з його родиною, але дорога туди була довгою та важкою.

Ті робітники, що працювали в замку, також нікуди не виходили, але хоча б мали право звільнитися. Верегус добре платив їм, тож, заробивши грошей, хтось їхав, на його місце брали іншого. І тільки Вельда була тут у полоні – на все життя. Змиритися з цим допомагала лише думка, що Тіллан повернеться та врятує її, як обіцяв. 

Вельда сподівалася, що його мати буде її союзницею, адже вони обидві переймалися за нього. Це була висока темноволоса жінка, яка, народивши п’ятьох дітей, залишалася на диво худорлявою та досі дуже красивою, але мала дратівливу вдачу. Варто було дівчині завести розмову про те, що вона добре розуміє материнські почуття, бо Тіллан і їй небайдужий, як пані Черра сказала розлючено:

– Це ти винна. Усе через тебе.

Вельда розгубилася:

– Але ж мене тримали тут заради того, що сталося. 

– Так, однак ви могли би почекати зі своїми поцілунками. Встигли би подорослішати. Часто для пробудження дару потрібна вже справжня фізична близькість. А ти його звабила – зовсім юного!

– Нікого я не зваблювала! Він сам захотів мене поцілувати. Про те, що це може пробудити дар, я тоді навіть не знала. І з замку не я його виставила!

– Ти ще й сперечаєшся?! Не бачиш своєї вини? – і пані Черра ляснула її складеним віялом по обличчю. Вєльда схопилася за щоку. – Ти мусиш знати своє місце. Май повагу до тих, хто дав тобі притулок, годує та одягає!

Вельда схилилася в покірливому поклоні, винувато приклала руки до грудей:

– Вибачте, пані Черро. Я дуже вдячна вам. Я не сперечатимуся, це не повториться.

– Якби моя воля, я б позбавилася тебе, але мушу терпіти. Тож не випробовуй це моє терпіння!

І пані Черра з досі сердитим, але трохи задоволеним виглядом покинула вітальню. Вельда пішла до дзеркала вивчати червоне садно на вилиці. Чи їх тут усіх скажені пси покусали, чи жорстокість мага заразна? Усе дитинство пані Черра ставилася до неї цілком лагідно, як до своєї дочки. А тепер стала ворогом.

Верегус також міг гримнути на Вельду з будь-якого приводу чи без, це нікого не дивувало. Пані Ілаза завжди була жінкою неприємною, дуже пишалася тим, що народила магу хлопчика, за що дістала право залишитися в замку. Їй дозволялося все, що заманеться, як і її сину. Вельда іноді не витримувала і вступала з нею в суперечки щодо його виховання, але Ілаза починала волати на неї так, що дівчині краще б було не розтуляти рота. Корач із задоволенням влаштовував свої каверзи. Навіть доньки мага, з якими Вельда іноді грала, хоча вони були молодшими, відчули зміну ставлення до неї та не бажали запрошувати у свої ігри.

"Я витримаю, – казала собі Вельда. – Я обіцяла. За натурою я не дуже товариська, мені не потрібні всі ці люди. Краще посидіти самій за вишиванням, погуляти в саду чи почитати гарну книжку".

І все-таки їй було дуже важко та самотньо. Кожний куточок замку нагадував їй, що колись вона була тут разом із Тілланом. Вельда переконувала себе, що йому складніше. Вона тут, де все звичне, а він у тому невідомому зовнішньому світі. Вона берегла папірець, на якому записала дату, коли він пішов, хоча і так ніколи не забула би її. Щовечора діставала клаптик паперу зі шкатулки, дивилася на двозначне число, яке стало здаватися якимось магічним. Вона сприймала його як день звільнення, хоча розуміла, що вибратись із замку може вдатися ще нескоро. Коли минув рік, це вже було маленьке свято. 

Щоб якось розважитися, Вельда стала більше спілкуватися зі слугами. Господарі зазвичай ніколи не вступали з ними в балачки, не цікавилися тим їхнім життям, яке було до замку, не питали, чи є в них тут якісь проблеми. Вельда також звикла сприймати їх як людей, не вартих уваги, які просто щодня виконують свою роботу, щоб навкруги було чисто, усе було випране й випрасовано, господарі нагодовані, а сад доглянутий. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍