Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Усе змінилося, коли її  покоївка захворіла та звільнилася, а на її місце взяли молоду приємну дівчину Мєшу. Вельда співчувала їй, бо розуміла, що та також потрапила у свого роду полон. Із замку нікого не випускали, навкруги розкинулися суцільні лісі, тож навіть піти на танці в якесь село було неможливо. Дівчина приречена нудьгувати тут, поки не мине строк договору, який вона підписала на три роки. Вельді здалося, що Мєша добре не уявляла, на що зголосилася, а тепер шкодує та сумує за зовнішнім світом. Дійсно, вона не думала, що буде так важко. Вельда втішала її, що час мине швидко, хоча чудово знала, що це не так. Для неї самої він тягнувся, як нитка загустілого сиропу.

Мєша не була знайома із суворими правилами замку й охоче спілкувалася з пані Вельдою, яка була доброю та вміла уважно слухати. Скоро вони вже знали майже все одна про одну. Щоправда, Вельда не зізналася у своїй здатності пробуджувати дар, але розповіла про юного мага, у якого закохана, і якого батько вигнав із дому. Мєша гаряче співчувала, поділилася своєю історією нещасливого кохання. Так, підтримуючи одна одну, вони терпляче чекали, коли мине строк їхнього ув’язнення.

Вельді стало трохи легше на душі, коли поруч з'явився хтось, хто її розуміє. Такої подруги у неї тут ніколи не було. Мєша швидко вивчила всі вимоги, звички та вподобання своєї господині, якій нескладно було догодити. Вельді подобалося, що нова служка все робить швидко та вправно. Особливо вона цінувала її руки, які виявилися дуже лагідними, коли Мєша розчісувала Вельді волосся. В'юнке та непокірливе, воно завжди швидко заплутувалося, і попередня служниця зазвичай робила боляче, продираючись крізь нього гребінцем. Мєша примудрялася робити це так обережно та ніжно, що для Вельди ранкове та вечірнє розчісування стало найприємнішим часом, коли вона розслаблялася та насолоджувалася повільними рухами гребінця зверху вниз вздовж голови до кінчиків волосся. А якщо це супроводжувалося відвертими розмовами, ще краще.

Розпитуючи Мєшу, Вельда дізнавалася про життя за межами замку. Вона вирішила: якщо прагне потрапити туди, то має підготуватися. Знати не лише із книг, а від реальних людей, як усе влаштовано. Вельда стала спілкуватися з іншими слугами. Вона пояснювала це тим, що їй нудно, або висловлювала невдоволення магом та його родиною, що одразу зустрічало співчуття, бо ці своєрідні господарі мало кому подобалися. Її стали сприймати як свою, бо знали, що маг – її опікун, отже, до родини вона не належить. 

Вельда казала, що жодного разу не покидала замку, а їй хочеться краще розуміти, що діється ззовні. Так вона дізналася про ту єдину дорогу, яка веде до замку крізь ліс і якою привозять припаси. Непомітно розпитала про села та містечка, які лежать далі. Цікавилася, скільки що коштує. Обговорювала, як вижити в лісі чи в місті. Усе це вона питала в різний час у різних людей, обережно повертаючи розмову на потрібні для неї теми, тож ніхто навіть не помічав, що вона дізнається про щось важливе. Книги про подорожі також були цінним джерелом знань, але вона перевіряла, чи правда те, про що там написано.

Вона сама не знала, чи збирається тікати, але вже мала розуміння, що треба про всяк випадок мати огниво, ножа, мотузку (невідомо, навіщо, але най буде), флягу для води, запас їжі та змінних речей і, звісно, гроші. 

Їх у неї було небагато. Іноді вечорами всі розважалися грою в карти, і навіть дітям роздавали монетки, бо на гроші грати було цікавіше. Усе, що вдавалося виграти, Вельда зберігала. А найбільший прибуток вона мала, поспоривши з Корачем, що пройде із зав’язаними очима по тонкий колоді. У малого були гроші, і він їх проспорив. А потім вирішив, що це дуже легко, пішов із зав’язаними очима сам, але впав і сильно вдарився. Як же волала Ілаза, звинувачуючи Вельду, ніби та була винною! А Корач зненавидів її відтоді ще сильніше.

З особливою увагою Вельда стала вивчати, коли відчиняються ворота, що привозять, у чому, як розвантажують та як відправляють назад спорожніли вози чи фургони. На жаль, вартові ретельно перевіряли їх перед тим, як повернути перевізникам, які чекали зовні невидимої брами невидимого замку. На кухні Вельда цікавилася, чи знає кухарка, звідки привозять ту чи іншу їжу. Виявилося, що це краще знає інший робітник, який був тут вантажником та чорноробом, а раніше багато подорожував із торговими караванами. Він же подарував їй огниво, бо мав зайве, а спочатку навчив викресати вогонь, тому що Вельда щиро вдавала, що бавиться цим. Або не вдавала, адже їй дійсно сподобалося висікати іскорки та підпалювати шматочок обсмаленої ганчірки, а потім підкладати суху траву та друзки, поки не розгориться веселий вогник.

Маг Верегус скоро помітив, що Вельда проводить багато часу серед обслуги. Він вважав це неприпустимим для неї, викликав до себе і проголосив своїм громовим голосом:

– Бачу, що ти надто потоваришувала зі слугами. Дивись, втратиш місце за нашим столом і обідатимеш із ними на кухні!

Вельду загроза не дуже налякала, бо там було спокійніше та веселіше, ніж з магом та його неприємною родиною. Вона також давно підготувала пояснення та сказала:

– Пане Верегусе, ви казали, що колись я маю створити звичайну сім’ю та народити дітей. Добре, якщо серед них будуть дівчатка. Адже ви хочете, щоб було кому пробудити дар у вашому онуку? А де я можу знайти якогось чоловіка для цього, як не в самому замку? Доводиться придивлятися до обслуги.

– Гм, ти маєш рацію, – здивовано зголосився Верегус. – Дбати про майбутнє – це непогано.

– Я поки не поспішаю з цим, але роблю якісь кроки в цьому напрямку.